Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Хатина дядька Тома

— Ну ж бо, Джордже, любий, гріх таке казати! Я знаю, як тобі тяжко, що тебе забрали з виробні, що твій хазяїн такий лихий, але благаю тебе - потерпи, і, може, щось...

— Потерпи! — перепинив він її мову. — Чи ж не доволі я терпів? Чи сказав хоч слово, коли він приїхав і отак раптом, ні сіло ні впало, забрав мене звідти, де всі так добре до мене ставилися? Я віддавав йому геть увесь свій заробіток, а працював же я незле, хто хочеш тобі скаже.

— Авжеж, то таки страшне лихо, — мовила Еліза. — Одначе, зрештою, він твій пан, ти ж сам знаєш.

-- Мій пан! А хто дав йому право панувати наді мною? Ось що не йде мені з думки. Я ж бо така сама людина, як і він, я навіть удатніший за нього: тямовитіший у ділі, ліпше вмію хазяйнувати, краще читаю та пишу, — і всього цього я дійшов самотужки, не з його ласки, а радше навпаки — всупереч його волі. Тож за яким таким правом він обертає мене на чорну худобу, забирає мене від роботи, до якої я зугарніший за нього, і загадує робити те, з чим годна впоратись перша-ліпша коняка? А він же таке чинить, він нахваляється знівечити мене, затоптати в багно, він зумисне ставить мене до найтяжчої, найбруднішої, найганебнішої роботи!

— Ой Джордже... Джордже, як ти настрахав мене! Далебі, це ж я вперше чую від тебе такі слова. Я боюся, щоб ти не накоїв чогось жахливого. Мене анітрохи не дивує твоя гіркота, але будь обачний, благаю тебе, будь обачний — задля мене... задля Гаррі!..

— Я був обачний, я терпів, скільки міг, та ця мука стає щодень тяжча, і далі зносити її вже несила. Він не проминає жодної нагоди допекти мені чим тільки можна. Я думав, що коли справно робитиму свою роботу й поводитимусь сумирно, то матиму якийсь час і на те, аби читати книжки та вчитися. Одначе, що більше я роблю, то більше роботи він мені накидає. Хоч я й мовчу, каже він, але він бачить, що в мені сидить диявол, і він таки, мовляв, вижене його з мене. Та, мабуть, одної днини цей диявол сам вимкнеться на волю, от тільки навряд чи мій пан з того зрадіє.

— Любий мій, то що ж нам робити? — скрушно озвалась Еліза.

— А оце допіру вчора, - проводив далі Джордж, - я накладав на віз каміння, а малий панич Том стояв поруч і цвьохкав своїм батіжком перед самісіньким носом коняці, так що вона стеналася з ляку. Я попрохав його не цвьохкати — так лагідно, як тільки міг, — та він наче й не чув. Я сказав ще раз, аж раптом він обертається — і на мене з тим батіжком. Тоді я схопив його за руку, а він як заверещить, як захвицяє ногами і бігом до свого таточка жалітися, що я його побив. Той вискочив, мов скажений, і кричить: «Ось я тобі зараз покажу, хто твій пан!» А потім прив’язав мене до дерева, наготував різки й дав їх паничеві: мовляв, нехай шмагає мене, доки сили стане. І той шмагав. Та дарма, колись я йому це згадаю!

Молодик спохмурнів на виду, і очі йому так зблиснули, що його дружина аж затремтіла..

— Я лиш одне хочу знати: хто дав цьому недолюдкові право панувати наді мною? — не вгавав він.

— Де ж би то, — сумно мовила Еліза. - Я от завше вважала, що мушу слухатись своїх пана й пані, бо так мені належить від Бога.

— Щодо тебе, то в цьому є якась рація — вони ж бо мали тебе наче за свою дитину: годували, одягали, не кривдили і навіть дечого навчили, так що тепер ти добре поведена. Отож вони якоюсь мірою правні й питати з тебе. А я не знав нічого, крім побою, штурханів та лайки, і був радий хіба лиш тоді, коли мене полишали на самого себе. То що я кому завдячую? Те, що на мене витрачено, я відробив уже сто разів. Ні, далі терпіти цього я не буду. Не буду — і край! — вигукнув він, грізно нахмурившись і стискуючи кулаки.

Еліза злякано тремтіла і не озивалась ані словом. Вона ще ніколи не бачила чоловіка в такому стані, і її делікатна вдача немовби похилилася від цього спалаху гніву, як тростина від буревію.

— Ти пам’ятаєш бідолаху Карла, собачку, якого ти мені подарувала? - знову заговорив Джордж. - Той песик був чи не єдиною моєю втіхою. Він спав разом зі мною, не відходив од мене ні на крок і часом так дивився мені в вічі, немов розумів усі мої перечування. То от, кілька день тому я годував його недоїдками, що їх підібрав біля кухняних дверей, коли це йде хазяїн і ну мені вичитувати: собака, мовляв, живе його коштом, і що то буде, коли кожен мурин заведе собі собаку, — а тоді звелів почепити йому на шию каменюку й кинути в ставок.

— Ой Джордже, але ж ти цього не зробив?

— «Не зробив»! Я — ні, а він — зробив. А коли бідолашний собака став потопати, ще й камінням його закидав разом з отим своїм Томом. Сердешний песик! Він так жалісно дивився на мене, наче питав, чому я не хочу його порятувати. А потім мене відшмагали за те, що я не втопив його сам. Ну нехай — хазяїн ще відчує на собі, що мене побоєм не зігнеш. Настане такий день, якщо він не схаменеться.

Попередня
-= 7 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!