Слава ЗСУ!

— Що ти замислив, Джордже? Не чини зла, прошу тебе!..

— Я й сам хотів би бути добрим, але серце мені пече, мов огнем, і я не маю чим цьому зарадити. На моєму місці і ти відчувала б те саме, та, либонь, зараз і відчуєш, коли я розкажу тобі далі. Ти ж іще не все знаєш.

~ А що ж там іще скоїлося?

— А от що. Останнім часом хазяїн говорить, що вчинив дурницю, дозволивши мені оженитися на стороні; що він ненавидить містера Шелбі і весь його рід, бо вони заносяться перед ним, і що я буцімто теж перейняв од тебе ту гординю. Отже, він каже, що більше не дозволить мені ходити сюди, а знайде для мене жінку в своєму обійсті. Спершу він лише побіжно^гадував про це, коли сварився на мене, але вчора сказав, що я маю одружитися з Міною і оселитись у її хатині, а як ні — то він продасть мене на Південь.

— Але ж ти одружений зі мною, і нас перевінчав священик так само, як білих людей, — простодушно мовила Еліза.

— Хіба ти не знаєш, що раб не правий одружуватись? Немає на це закону, і, якщо хазяїн надумає нас розлучити, ніхто не визнає тебе за мою дружину. Тим-то я й кажу, що ліпше б нам ніколи не здибати одне одного... ліпше б мені взагалі не родитися на світ — задля нас обох, задля цього нещасного маляти, що також побачило світ собі на лихо. Адже те саме може спіткати і його!

— Ні, мій пан такий добрий!..

— Воно так, але хто відає, як усе буде? Він може померти, і тоді хлопчика продадуть не знати кому. Тож яка радість з того, що він такий гарненький, і втішний, і кмітливий? Згадаєш моє слово, Елізо, за кожен талант твого дитинчати тобі завдадуть болючих ран у самісіньке серце, бо що вища буде йому ціна, то менше в тебе надії вдержати його при собі.

Важким тягарем лягали на серце Елізі його слова. В її уяві знову постав отой торговець, що був допіру в пана, і вона враз пополотніла на виду й задихнулась, немов від смертельного удару. Відтак сполохано визирнула на веранду, куди подався хлопчик — йому набридло слухати поважну розмову батьків, і тепер він залюбки га-сав верхи на тростинці містера Шелбі. Вона хотіла була звірити чоловікові свої побоювання, проте стримала себе.

«Ні, ні, йому, бідоласі, й без того невесело, — подумала вона. — Не треба нічого йому казати. А може, все воно й неправда — адже пані ще ніколи нас не обманювала».

— Ну що ж, Елізо, серденько, — засмучено мовив Джордж, — мужайся і кріпись. А тепер прощавай, бо я рушаю в дорогу.

— В дорогу, Джордже? Куди?

— До Канади, — відказав він. — І скоро я туди добудуся, як зараз же викуплю й тебе. Це єдина рада, яка нам зостається. Твій хазяїн — добрий чоловік, він мені не відмовить. Я викуплю і тебе, і хлопчика — сподіваюсь, мені пощастить це зробити.

— Головонько моя бідна! А що, коли тебе спіймають?

— їм не спіймати мене, Елізо. Я радніше загину! Або стану вільний, або загину!

— Ти хочеш накласти на себе руки?

— В цьому не буде потреби: вони самі мене вб’ють, їм не випаде продати мене на Південь живого.

— Ой, Джордже, будь обережний хоч задля мене! Не чини зла, не позбавляй життя ні себе, ні когось іншого. Я розумію, яка то спокуса... яка то страшна спокуса, але не треба, благаю тебе... Коли вже ти мусиш рушати, то рушай, але будь обережний та розважливий, і хай щастить тобі доля.

— Ось послухай-но, Елізо, який мій план. Сьогодні хазяїнові заманулося послати мене з листом до містера Сімса. Він живе за милю звідси, отож я й заглянув до тебе дорогою. Певне, хазяїн так і сподівався, що я розкажу тобі про свої знегоди. Він-бо тішиться на саму гадку, що це завдасть прикрощів «поріддю Шелбі», як він на них каже. То от, я повернувся до нього тихий і сумирний, наче все те минулося, розумієш.?.. Я вже налаштувався до втечі, і є люди, що згодні мені допомогти. Отож десь за тиждень я згину безвісти. Побажай мені щастя, Елізо.

— Щасливої дороги, Джордже. Хай береже тебе доля від лихих вчинків.

— А тепер — прощавай! — мовив Джордж, узявши Елізу за руки і вдивляючись їй у вічі.

Вони деякий час стояли мовчки. А вже потому були останні напутні слова, тяжкі зітхання, сльози — подружжя прощалося так, як прощаються люди, що в них надія на нову зустріч примарна, мов тонке павутиннячко.

Розділ IV

ВЕЧІР У ХАТИМІ ДЯДЬКА ТОМА

Хатина дядька Тома являла собою невеличку рублену прибудову до «великого дому», як називають негри панський будинок. Перед дверима її був чепурний, дбайливо доглянутий садочок, де влітку достигали полуниці, малина та всіляка інша садовина й городина. Чільна стіна хатини була запнута буйними ясно-червоними бегоніями та рясноцвітними трояндами; їхнє довге пагіння так переплелося між собою, що майже геть закривало грубі колоди. Там-та-ки в затишному куточку кожного літа пишно розквітали нагідки, петунії, вечорниці та інші однолітки - гордість і втіха тітоньки Хлої.