Слава ЗСУ!

А тепер завітаймо до помешкання.

У панському будинку вже повечеряли, і тітонька Хлоя, що наглядала за вареним і печеним як головна куховарка, полишила своїх підлеглих прибирати зі столу та мити посуд, а сама пішла до хати, аби «налаштувати вечерю свому старому». Оце ж бо її ми й бачимо біля плити: вона заклопотано дослухається, як щось шквар-чить у каструлі, а водночас поважно й неквапливо знімає покришку з пательні, і паркий дух, що виходить звідти, непомильно дає наздогад про якусь «смакоту». Округле чорне обличчя тітоньки Хлої так лисніє, що можна подумати, ніби вона помастила його яєчним білком, достоту як ото мастить свої коржики. Це пухке обличчя під ретельно накрохмаленим картатим очіпком аж сяє з утіхи та вдоволення, що до них — ніде правди діти — долучається й трохи гонору; та воно й не дивно - адже ж тітоньку Хлою повсюди визнано за найпершу куховарку в цілій околиці.

Куховарка вона й справді була найдостеменніша. Кури, індички та качки, тільки-но вгледівши її на задвірку, враз поважніли й не інакше як вкидалися в роздуми про скороминущість життя; і то недарма, бо всі помисли тітоньки Хлої незмінно були звернені на па-трання, начиняння та смаження, отож сама її поява доконче мала страхати розважливе домове птаство. Що ж до її печива — кукурудзяних коржиків, балабушок, пундиків та інших ласощів, що їх годі й злічити, — то воно лишалося незбагненною загадкою для всіх менш наставлених куховарок; і тітонька Хлоя, колихаючись усім своїм опасистим тілом, не раз потішено оповідала про марні спроби тої чи тої з її суперниць сягнути такої самої досконалості.

Та найдужче збуджували її снагу наїзди гостей і лаштування проханих обідів та вечер. Не було для неї приємнішого видива, як купа валіз на веранді, що віщували їй нові клопоти й нові звитяги.

Одначе тим часом тітонька Хлоя порається коло пательні, тож полишмо її при цьому любому ділі й закінчімо огляд хатини.

В одному кутку стояло ліжко, охайно заслане сніжно-білим покривалом, а перед ним лежав чималий килимок. То була царина тітоньки Хлої, найпочесніше місце в господі, а відтак увесь той куток укупі з ліжком та килимком свято шанували й по змозі оберігали від руїнницьких наскоків малечі. Він-бо правив у хатині за вітальню. У другому кутку було ще одне ліжко, не таке ошатне і очевидячки призначене для спання. Стіну над коминком прикрашали вельми лискучі друковані образки до Святого Письма і портрет генерала Вашингтона¹, так хвацько змальований та розфарбований, що, певно, сам герой чимало дивувався б, якби йому трапилось побачити ту свою подобу.

На грубій лаві в кутку сиділо двійко кучерявих хлопчаків з пухкими щічками та блискучими чорними оченятами; вони назирали над крихітною дівчинкою, що робила перші спроби ходитй. Як і всі немовлята, вона раз у раз зводилась на ніжки, якусь мить стояла похитуючись, а тоді падала додолу, і кожна така марна спроба викликала в наглядачів гучний захват, наче то було хтозна-яке розумне діяння.

Перед коминком стояв стіл, що його ніжки видимо слабували на ревматизм. Він був засланий скатертиною, на якій красувалися візерунчасті чашки з блюдцями, і все воно свідчило про те, що йдеться до трапези. Біля столу сидів дядько Том - найперший челядник містера Шелбі, — а що він має стати й головним героєм нашої оповіді, то ми вважаємо за свій обов’язок детально змалювати його читачам. То був високий на зріст, кремезний, міцної статури чоловік, з лискучою чорною шкірою і обличчям суто африканського штабу, поважним та розумним на взір, а до того ж завжди добрим і приязним. Увесь його вигляд виказував спокійну впевненість і гідність, але водночас було видко, що то людина простосерда й довірлива.

Перед ним лежала грифельна дошка, і він занурено й повільно виписував на ній якісь літери. За цими його вправами наглядав панич Джордж, меткий тринадцятирічний хлопчик, що тримався вельми поважно, як і годилося вчителеві.

- Не так, дядечку Томе, не так, - жваво мовив він, побачивши, що дядько Том старанно загинає петельку літери «g» не в той бік. — Ти пишеш «q», а не «g», ось поглянь.

‘Вашингтон Джордж (1732-1799) - головнокомандувач американського війська у війні з Англією за незалежність; згодом — перший президент США (1789-1797).

— Ти диви, а й справді! — озвався дядько Том, шанобливо й зачудовано споглядаючи, як його юний навчитель хвацько вимальовує йому на науку численні «q» і «g». Відтак, затиснувши грифель у грубих, шкарубких пальцях, знову терпляче взявся до діла.

— Білим людям усе воно за іграшку! — мовила тітонька Хлоя, підводячи голову од сковорідки, що її змащувала настромленим на виделку шматочком сала, і захоплено дивлячись на панича Джорджа. - Он як він пише, ти ба! А читає як! Та ще й нас вечорами приходить навчати. Ото дивина!