Слава ЗСУ!

Молоде подружжя бавило медовий місяць на своїй розкішній віллі біля озера Поншартрен, приймаючи в себе вишукане товариство, коли одного дня Огюстен відібрав листа, написаного тією незабутньою рукою. Листа йому подано в розпалі веселої та невимушеної балачки, що точилась у залюдненій вітальні. Побачивши знайому руку, він страшенно зблід, одначе опанував себе й докінчив жартівливу словесну баталію, що її саме вів з одною дамою навпроти, а вже тоді, вибравши слушний момент, полишив товариство. Опинившись на самоті в своїй кімнаті, він розпечатав і прочитав того листа, що його ліпше тепер було й не читати. Дівчина детально розповідала, як опікун і його сім’я домагались од неї, щоб вона одружилася з його сином; як раптом перестали надходити листи від Огюстена, хоч вона й далі писала йому, аж доки, зне-можена сумнівами й тривогою, занедужала; і як вона, зрештою, викрила ті підступи проти них обох. Закінчувався лист словами надії та вдячності й запевненнями у неминущому коханні, що були для нещасного молодика гірші од смерті.

Він тут-таки одписав їй:

«Я одержав вашого листа — але надто пізно. Я повірив тій брехні, я був у розпачі. Тепер я одружений, і всьому кінець. Забути одне одного — ось єдине, що нам лишається».

Так загинули в житті Огюстена Сен-Клера всі романтичні ідеали. Зосталася тільки дійсність - нудна й безбарвна, мов липка твань, що лишається на березі після припливу. Відлинула іскриста голуба хвиля, зникли вдалині білокрилі вітрильники, замовкла музика весел та співучих вод, і довкола сама лиш твань, липка, сіра, нудотна, - ото і вся дійсність.

Відома річ, у романах люди з розбитим серцем наприкінці помирають, і там воно вельми доречне. Та в дійсності ми не помираємо, хоч би й загинуло все, що було нам утіхою в житті. Людина має повсякденні потреби й турботи: їсть, п’є, одягається, гуляє, ходить у гості, купує, продає, розмовляє, читає, — і оце все ми й називаємо звичайно життям. Воно ж таки лишилось і Огюстенові. Коли б його дружина була щира жінка, вона б ще змогла, як то вміє жіноцтво, зібрати докупи розірвані нитки життя і виплести з них новий яскравий узір. Та Марі Сен-Клер того навіть і не добачила. Як уже мовлено, вона мала тільки зграбну постать, прекрасні очі та сто тисяч доларів посагу. А цього, либонь, було замало, аби розрадити зболену душу.

Коли вона прийшла і побачила, що Огюстен, блідий мов смерть, лежить на канапі, посилаючись на раптовий головний біль, вона порадила йому понюхати нашатирного спирту; та коли його блідота й головний біль не минули і по кількох тижнях, вона невдоволе-но сказала, що ніколи не сподівалась од містера Сен-Клера такої немічності; а що він, здається, вельми схильний до мігрені, то для неї це правдива біда, бо він не може виїжджати з нею в світ, і, мовляв, буде просто дивно, що вона скрізь їздитиме сама так скоро по весіллі. Десь у душі Огюстен був навіть задоволений, що його дружина така непрониклива. Та от скінчилися веселощі й утіхи медового місяця, і він побачив, що вродлива молода жінка, яку змалечку пестили й ніжили, може бути доволі норовистою господинею в повсякденному житті.

Марі ніколи не відрізнялася щедросердою та чутливою вдачею, а коли й мала якісь добрі нахили, то їх давно вже поглинуло безмежне сліпе себелюбство, ще страшніше своєю тихою затятістю. Для неї просто не існувало нічиїх запитів або потреб, крім її власних. Від самого дитинства її оточували слуги, що тільки на те й жили, аби вдовольняти її примхи, і їй навіть на думку не спадало, що вони можуть мати якісь свої почуття чи права. Єдина дочка у батька, вона не знала відмови ні в чому, що було в межах людських можливостей. Отож не дивно, що коли вона, блискуча красуня й багата спадкоємиця, почала виїжджати в світ, усі чоловіки — і годні на женихів, і ні — враз опинилися біля її ніг. І тепер вона вважала, що, за-посівши її, Огюстен має почуватися найщасливішим зі смертних.

Дуже помиляються ті, що гадають, ніби безсердій жінці байдуже до того, чи люблять її інші. Ніхто в світі не вимагає до себе любові так безжально, як себелюбна жінка, і чим менше вона любить сама, тим ревнивіше й прискіпливіше домагається, щоб їй віддавали всю душу, до останнього дріб’язка. І тільки-но Сен-Клер перестав упадати коло неї так, як перше, коли женихався, він враз побачив, що його повелителька аж ніяк не схильна зректися свого раба. Почалися сльози, образи, дрібні сварки, на нього посипались нарікання, жалі, докори. Добродушний і поблажливий Сен-Клер намагався відбутись дарунками та лестощами, а коли Марі народила гарненьку дочку, він навіть відчув був до неї щось наче ніжність.