Слава ЗСУ!

Сен-Клерова мати була надзвичайно шляхетна й доброчесна жінка, і він дав дитині ц ім’я, сподіваючись, що дівчинка виросте схожа на неї. Це не пройшло повз увагу його ревнивої та підозрілої дружини, і вона невдоволено наглядала, як Сен-Клер цілковито поринув у турботи про дочку: все, що він оддавав дівчинці, вона вважала украденим у себе. Відтоді як вона народила дитину, її здоров’я почало помалу підупадати. Постійна бездіяльність — фізична й духовна, - безнастанна нудьга та невдоволення, у поєднанні зі звичайною за материнства легкою недугою, у кілька років обернули квітучу молоду красуню на пожовклу й зів’ялу хворобливу жінку, що ділила свій час між безліччю всіляких уявних недуг і вважала себе з усіх боків найбездольнішою страдницею в світі.

Не було кінця її скаргам на свої незчисленні болі, та головною її недугою все ж лишалася мігрень, що часом прирікала її по три дні на тиждень не виходити з кімнати. А що всю господу довелося звірити на слуг, то Сен-Клер дуже скоро відчув, що в домівці у нього стало аж ніяк не затишно. Його єдина дочка росла квола й слабенька, і він боявся, що без належного догляду, якого дарма було сподіватися від такої недолугої матері, здоров’ю та життю дівчинки загрожує небезпека. Отож, їдучи до Вермонту, він узяв її з собою, а там умовив свою двоюрідну сестру, міс Офелію Сен-Клер, переїхати до них на південь. І ось вони втрьох повертаються назад пароплавом, на якому ми й познайомили з ними читача.

А поки вдалині постають б^ані та шпилі Нового Орлеана, ми ще маємо час відрекомендувати читачеві й міс Офелію.

Ті, кому траплялося подорожувати по штатах Нової Англії, напевне пам’ятають тамтешні затінені прохолодою села й великі фермерські будинки з чисто підметеним зеленим подвір’ям під рясними й розлогими кленами. Вони пригадають, який там скрізь мир і спокій, який в усьому сталий і непорушний лад: кожна річ на своєму місці, кругом прибрано, жоден прикілок в огорожі не хитається, жодна соломинка не засмічує зеленого моріжку з розкішним бузком під вікнами. Пригадають і просторі чисті кімнати, де начебто ніколи нічого не діється, де все має раз назавжди визначене місце і де життя плине собі з неквапливою розмірністю, мов старовинні дзиґарі в кутку «гуртової світлиці», як її тут називають. Пригадають вони, певне, і статечну книжкову шафу, де за скляними дверцятами, ви-шикувані рівними рядами, стоять урочисті й поважні книжки.

В тих будинках немає слуг, а проте господиня вже від полудня сидить собі в кухні у сніжно-білому очіпку, з окулярами на носі та шитвом у руках, разом зі своїми дочками, так наче тут ніколи нічого іншого не роблять і не мають робити. Вони вже давно, забули й коли, — певне, десь удосвіта, — «попорали роботу», і решту дня, хоч коли б ви до них завітали, геть усе в них «попоране». На старій підлозі не видко ані плямочки, ані порошинки; до столів, стільців і кухняного начиння нібито ніхто ніколи й не доторкається; а тим часом тут три або й чотири рази на день ціла родина сідає до трапези, тут-таки перуть і прасують білизну й тут же таки мовчки, ніби потаємно, роблять масло та сир.

На такій-от фермі, в такому достоту будинку і в такій родині міс Офелія тихо прожила собі сорок п’ять років, аж доки брат у перших запросив її поїхати до нього на південь. Вона була найстарша дочка в чималій родині, проте батько й мати досі вважали її за дитину, отож запропонований їй переїзд до Нового Орлеана став неабиякою подією в родинному колі. Старий сивоголовий батько, видобувши з книжкової шафи географічний атлас, подивився, яка там точно широта й довгота, і перечитав Флінтову «Подорож на південь», аби скласти власне уявлення про той край. Добра мати стривожено питалася, «чи правда, що Орлеан страх яке лихе місце», а тоді заявила, що як на неї, то «'їхати туди однаково, що на Сандвічеві острови чи ще куди, де живуть самі погани».

Незабаром і в священика, і в лікаря, і в людній крамничці міс Пібоді стало відомо, що Офелія Сен-Клер «нібито міркує собі їхати в Орлеан до свого брата в перших», і нема нічого дивного, що й усеньке селище залюбки пристало до тих важливих міркувань. А коли громадськість допевнилася, що вона таки надумала їхати, усі її друзі та сусіди два тижні поспіль навперейми запрошували її на чай, щоб розпитатися про її заміри й належним чином їх обговорити. Міс Моузлі, прикликана в дім Сен-Клерів на допомогу по кравецтву, ставала в селищі дедалі значнішою особою в міру того, як поповнювався звірений на неї гардероб міс Офелії. Було достеменно відомо, що сквайр¹³ Сінклер, як вимовляли там це прізвище, вилічив міс Офелії півсотні доларів і загадав їй справити собі найліпшу одіж, яку вона схоче, і що їй уже прислано з Бостона дві шовкові сукні та капелюшок. Щодо слушності цього надзвичайного видатку громадська думка розділилась: одні вважали, що коли вже на те пішло то раз у житті можна собі таке дозволити; другі вперто твердили, що краще б пожертвувати ці гроші на благодійництво. Одначе обидві сторони погодились на тому, що такої парасолі, як ота, що її міс Офелія одібрала з Нью-Йорка, в їхніх краях ще не бачили і що хоч би яка там вона була, а в неї є одна шовкова сукня, котра любісінько може сама собою стояти на підлозі¹⁴. Ходили вірогідні чутки й про дивовижний носовичок, оздоблений мережкою, а дехто навіть подейкував, що міс Офелія має носовичка, геть обшитого форбітками та ще й начебто вишиваного по ріжках. Однак ця остання деталь не була підтверджена достатніми доказами, отож вона лишається нез’ясована й на сьогодні.

 13 'Сквайр — землевласник, поміщик.

 14 Ідеться про так званий кринолін — спідницю на обручах, які носило за тих часів вельможне жіноцтво.