Слава ЗСУ!

І ось ви бачите перед собою міс Офелію, високу на зріст, пряму, окостувату, в брунатній з полиском дорожній сукні. Обличчя в неї худорляве, з гострими рисами, уста міцно стулені, як і належить людині, що завжди має свою певну думку про все на світі, а її доскіпливі темні очі пильно позирають навколо, неначе пантрують, чи нема де чогось такого, що потребує її втручання. Рухи її різкі, рішучі й енергійні; вона не вельми балакуча, та коли вже щось каже, то каже влучно й доречно. У своїх звичаях вона живий образ порядку, методичності й скрупульозності. Вона точна, мов годинник, і неухильна, мов паротяг, і до всього, що суперечить її засадам, відчуває глибоку неприязнь та зневагу.

Найстрашніша з її погляду людська вада, що її вона мала за причину причин усього лиха, міс Офелія означала як безпорадність, і то було в неї чи не найуживаніше слово. Мовлене з особливим притиском, воно виявляло граничний ступінь зневаги і стосувалося всіх випадків життя, коли якесь починання не мало належного розвитку й логічного завершення. Люди, що нічого не робили, чи не знали напевне, що вони мають робити, чи не вміли рішуче довести до кінця розпочату справу, збуджували в ній безмежне презирство, виказуване здебільшого не словами, а похмурою крижаною мовчанкою, неначе їй було гидко принизитись до того, аби говорити вголос про такі речі.

Розум міс Офелія мала ясний, гострий і діяльний, добре зналася на історії та англійській класичній літературі і в межах свого неширокого виднокругу судила про все вельми мудро. Її релігійні погляди були чітко окреслені, понумеровані й розкладені такими ж акуратними стосиками, як і речі у валізі. їх завжди було рівно стільки, скільки належало, і ні на одну більше. Те саме можна сказати й про її засади в повсякденному житті, як от, приміром, у хатньому господарстві чи в стосунках з односельцями. Та передусім і над усе важила для неї найглибша підвалина її життя — сумлінність.

Міс Офелія була справжньою рабинею обов’язку. Досить їй було повірити, що її кличе, як вона звичайно казала, «голос обов’язку», го її не зупинили б ані огонь, ані вода. Вона б залюбки кинулася в колодязь чи в гарматне жерло — аби лиш була певна, що її кличе туди той голос. Її взірець обов’язку був такий високий, бездоганний та всеосяжний і давав так мало попуску людській слабості, що й сама вона, попри всі свої героїчні зусилля, ніяк не могла його посягти, і над нею завжди тяжіло дошкульне відчуття власної недосконалості.

То з якого ж дива міс Офелія згодилась поїхати з Огюстеном Сен-Клером, цим веселим, безтурботним, непрактичним скептиком, що з легковажною і недбалою зухвалістю топтав під ноги всі її дбайливо плекані звичаї та засади?

Скажемо правду - міс Офелія любила його. Коли він був ще малим хлопчиком, вона читала йому вголос, лагодила одіж, причісувала волосся і взагалі опікувалась ним. Десь у її серці був теплий закуток, і Огюстен, як звикле, майже цілком привласнив його собі. Отож йому не довелось надто довго переконувати міс Офелію, що «голос обов’язку» кличе її до Нового Орлеана і що вона повинна їхати з ним, аби піклуватися про Єву і вберегти господу від занепаду та руйнації, що їх можуть спричинити безнастанні недуги його дружини. Думка про будинок, що лишився без догляду, знайшла відгук у її серці; до того ж вона полюбила милу дівчинку, яку навряд чи хто не любив. І хоч вона вважала Огюстена мало не за поганина, проте по-своєму любила його, сміялася з його жартів і ставилась до його вад з такою поблажливістю, що ті, хто її знав, аніяк би цьому не повірили. Про все інше щодо міс Офелії чйтач дізнається сам, коли познайомиться з нею особисто.

А тим часом осьде вона сидить у своїй каюті серед розмаю великих та малих саквояжів, скриньок і кошиків, заклопотано спаковуючи, ув’язуючи та замикаючи їх.

- Єво, ти пам’ятаєш, скільки в тебе речей? Звісно, що ні — діти ніколи нічого не пам’ятають. Отже, крапчастий саквояж і голуба коробка з твоїм капелюшком — це два... гумовий кошелик — три... моя швацька скринька - чотири... моя шабатурка - п’ять... коробка з комірцями — шість... і онде ще маленька валізка — сім. А де ти поділа свою парасольку? Дай-но її сюди, я загорну її в папір і прив’яжу до своїх парасоль... Отак...

- Тітонько, навіщо? Ми ж поїдемо просто додому.

- Щоб усе було на місці, дитя моє. Коли хочеш мати речі, треба їх берегти. Слухай, Єво, а ти сховала свого наперстка?

- Ой тітонько, я не пам’ятаю.

- Ну дарма, зараз я подивлюсь у твоїй шкатулі... Ага, осьде він. Наперсток, віск, дві шпульки, ножиці, ножик, голки... Все тут. Гаразд, поклади на місце. І як це ви їхали удвох з татом? Певне, весь час щось губили.