Слава ЗСУ!

- Еге ж, тітонько, я губила чимало речей. Та коли ми десь зупинялися, тато купував мені нові.

- Та що ти кажеш, дитя моє! Ну й звичай!

- Дуже зручний, тітонько.

- Яка жахлива безпорадність!

- Що робити з цією валізою, тітонько? - спитала Єва. — Вона така повна, що не зачиняється.

- Повинна зачинитися, - відказала тітка войовничим тоном.

Вона притоптала речі у валізі й зіпнулася на віко. Одначе воно й

тепер не прилягло як слід.

- Ану залазь і ти, Єво! - рішуче мовила міс Офелія. - Зачинили раз, то зачинимо й тепер. Ця валіза мусить зачинитися — нічого більше їй не зостається.

І валіза, як видно, перестрашена тим категоричним присудом, подалася. Замок заклацнувся, і міс Офелія переможно сховала ключика.

- От ми й готові. А де твій тато? Либонь, уже час виносити речі. Ану, Єво, подивись, чи не видно його де.

- Та онде він у чоловічій каюті, їсть помаранчу.

- Може, він не знає, що ми вже під’їжджаємо. Чи не збігала б ти йому сказати?

— Тато ніколи не квапиться, — мовила Єва. — Та й ми ж іще не під’їхали до пристані. Ой, ідіть сюди, тітонько! Погляньте - онде наш будинок, он на тій вулиці!

Тим часом пароплав, тяжко стогнучи, мов яке зморене величезне чудисько, почав прокладати собі дорогу між численними суднами, що стояли біля пристані. Єва радісно показувала на шпилі, бані та вулиці рідного міста.

— Так, так, люба, все дуже гарне, — мовила місіс Офелія. — Та ба! Пароплав уже спинився! Де ж це твій тато?

Навколо зчинилася звичайна шарпанина, яка буває на пароплаві в кінці дороги. Носії металися на всі боки, чоловіки тягли валізи, саквояжі, скриньки; жінки стурбовано шукали дітей, і весь той натовп густою масою сунув до сходнів.

Міс Офелія рішуче сіла на щойно підкорену валізу і, уставивши в суворому військовому порядку все своє рухоме добро, наготувалася хоробро боронити його до останку.

— Понести валізу, хазяєчко?

- Чи не треба допомогти?..

— Дайте, пані, я візьму ваші речі...

— Може, знести це на берег, пані? — сипалось на неї звідусіль.

Та міс Офелія сиділа неприступна й пряма, наче встромлена в

дошку циганська голка. Міцно тримаючи свої зв’язані докупи парасолі, вона відповідала так рішуче, що нагонила страх навіть на носіїв. Раз по раз вона стривожено зверталася до Єви:

— Ну що ж це собі думає твій тато? Не міг же він справді впасти у воду! Та, певне, щось таки сталося.

Аж тоді, коли її вже почав брати розпач, з’явився Сен-Клер, як завжди, безтурботний, і, даючи Єві чвертку від своєї помаранчі, сказав:

- Ну що, моя вермонтська сестрице? Сподіваюся, ви готові?

- Я вже з годину як готова і чекаю, - відказала міс Офелія. -Навіть почала була тривожитись за вас.

- Оцей молодець нас повезе, - мовив Сен-Клер. - Коляса чекає, товписька вже нема, і тепер можна по-людському, без штовханини зійти на берег. Ну, беріть речі, - обернувся він до візника, що стояв позад нього.

- Я піду подивлюся, як він їх складатиме, — мовила міс Офелія.

— Пхе, сестрице! Нащо це потрібно? — відказав Сен-Клер.

- Ну все одно, я сама понесу оце, оце і це, — сказала вона, одсу-ваючи набік шабатурки та саквояж.

- Люба моя добродійко, не забувайте, що тут вам не Вермонт. Доведеться вам засвоїти деякі південні звичаї і не тягати на собі

своє добро, бо люди подумають, що ви служниця. Віддайте все цьому чоловікові. Він однесе й поскладає ваші речі так, наче то яєчка.

Міс Офелія скрушно дивилась, як забирають її багатство, і заспокоїлася лише в колясі, допевнившись, що все воно ціле.

- А де Том? — спитала Єва. .

- Він поїде на передку, ясочко. Я думаю піднести його мамі як покутний дарунок, замість отого п’яниці, що перекинув нашу колясу.

- О, з Тома буде чудовий кучер, я певна, - сказала Єва. - Він ніколи не питиме.

Коляса зупинилася перед старовинним будинком, спорудженим у тому химерному іспансько-французькому стилі, зразки якого трапляються подекуди в Новому Орлеані. Все там було оздоблене на мавританський штиб, з вигадливою і мальовничою пишнотою. Поминувши склеписту браму, коляса заїхала у внутрішній двір, з усіх боків обведений широкими галереями, що їхні мавританські арки, стрункі підпори та візерунчасті орнаменти навіювали невиразні, мов сон, спомини про романтичну розкіш часів арабського владарювання в Іспанії.

Посеред двору був водограй; його сріблястий струмінь шугав високо вгору й спадав у мармуровий басейн, обсаджений запашними фіалками. Прозора, як кришталь, вода в басейні аж кишіла міріадами золотих і срібних рибок, що зблискували й мінилися, мов живі діаманти. Круг басейну йшла доріжка, викладена мозаїкою з різноколірних камінців; навколо неї стелився гладенький, наче оксамит, зелений моріжок, а поза ним була широка під’їзна алея. Два великих помаранчевих дерева, всипаних рясним цвітом, давали приємний затінок, а в різьблених мармурових вазах, що широким колом стояли на моріжку, було повно всіляких рідкісних тропічних рослин. Величезні гранатові дерева з глянсуватим листям і вогненно-червоним цвітом, темнолистий арабський жасмин з квітками наче сріблясті зорі, пишні геранії, трояндові кущі, аж похилені під вагою розкішного цвіту, жовтий ясмин і запашна вербена — все буяло барвами й дихало ароматом. А серед тої нетривкої краси й пишноти то тут, то там позасідали таємничі старі алое, зі своїм чудернацьким м’ясовитим листям, схожі на сивобородих древніх чародіїв.