Слава ЗСУ!

З-під даху галерей, що оточували двір, звисали зібрані у фестони завіси з яскравої східної тканини — на бажання їх можна було спускати донизу, аби порятуватись од сліпучого сонця. Одне слово, все кругом мало пишний та романтичний вигляд.

Тільки-но коляса в’їхала у двір, як Єва в захваті стрепенулася, наче пташка, сю ж мить ладна випурхнути з клітки.

— Правда ж, він прекрасний, мій любий, милий, рідний дім? — мовила вона до міс Офелії. — Хіба не так?

— Гарно тут, — відказала міс Офелія, висідаючи з коляси. — Тільки якесь воно все наче старомодне.

Том і собі спустився з передка й розглядався довкола з тихим, спокійним захопленням.

Сен-Клер, що мав десь у душі поетичну струнку, мовчки посміхнувся на зауваження міс Офелії і, обернувшись до Тома, чорне обличчя якого аж сяяло з утіхи, спитав:

— Ну, а тобі, мій друже Томе, все воно начебто до душі?

— Так, пане, все тут гаразд, - відказав Том.

Тим часом візник хутко позносив речі й підійшов по заплату, а з усіх галерей уже збігалася челядь — чоловіки, жінки, діти, від малого до старого, з’юрмились у дворі, аби привітати господаря. Попереду всіх був ошатний молодий мулат, з вигляду - неабияка персона. Вичепурений за останньою модою, він граціозно вимахував напах-ченою батистовою хусточкою і вельми ревно подавав назад ту юрбу.

— Ану геть! Усі гетьте! Мені соромно за вас! — промовляв він владним тоном. — Чи гоже надокучати хазяїнові о першій же годині його повернення в рідний дім?

Видимо збентежені його вишуканою мовою та значливим виразом, усі позадкували і, збившись докупи, поштиво стали оддалік. Тільки двоє кремезних негрів виступили наперед і взялися переносити речі в дім.

Молодий мулат таки доконав свого, і, коли Сен-Клер, заплативши візникові, обернувся, перед ним не було нікого, окрім самого цього добродія, — виряджений у єдвабну камізельку із золотим ланцюжком на грудях та білі штани, він навдивовижу граціозно й шанобливо вклонявся йому.

— А, це ти, Адольфе? - мовив господар і подав йому руку. — Як ся маєш, друже?

Містер Адольф зайшовся вельми проречистою імпровізованою промовою, до якої ретельно готувався протягом двох останніх тижнів.

— Добре, добре, - сказав Сен-Клер, поминаючи його зі своїм звичайним насмішкуватим та недбалим виглядом. — Промовця з тебе знаменитий, Адольфе. Доглянь, щоб як слід поскладали речі і скажи людям, що я за хвилину до них вийду.

З цими словами він повів міс Офелію до великої вітальні, що виходила на веранду.

Тим часом Єва легко, мов пташка, злетіла на ґанок і вбігла до невеликого покою, що так само мав двері на веранду.

Ставна темноока жінка з нездоровим, жовтуватим обличчям, що спочивала на канапі, трохи підвелась їй назустріч.

— Мамо! - вигукнула Єва і, радісно кинувшись жінці на шию, почала палко її обнімати.

— Ну годі, годі... Обережно, доню, а то мені голова заболить, -мовила мати, мляво поцілувавши її.

До покою зайшов Сен-Клер. Він стримано обняв дружину, а тоді відрекомендував їй свою сестру в перших. Марі з ледь помітною цікавістю звела очі й млосно привіталася до неї. Тим часом біля дверей уже юрмилася челядь. Попереду, нетерпеливлячись у радісному чеканні, стояла вельми поважна з вигляду літня мулатка.

— Няню! — вигукнула Єва.

Притьмом перебігши кімнату, дівчинка кинулась їй в обійми й заходилася виціловувати її.

Ця жінка не казала, що їй заболить голова, а, навпаки, міцно пригортала дівчинку до себе, сміялась і плакала, не тямлячи себе з радощів. Нарешті Єва випручалась із її обіймів і почала пурхати між слугами, тиснучи всім руки й цілуючи їх. Побачивши таке, міс Офелія, як вона сама призналася згодом, мало не зомліла з жаху.

— Ну й ну! - мовила вона. — То он на що здатні діти на півдні! Мені цього нізащо б не зробити.

— Про що це ви? — спитав Сен-Клер.

— Знаєте, я завжди прагну бути доброю до всіх, не покривджу нікого ані словом, ані ділом, але цілуватися...

— З неграми? — мовив Сен-Клер. — Таке вам не до душі, еге?

— Еге ж. Як вона може?

Сен-Клер засміявся і теж вийшов у передпокій.

— Ану, що це тут за вистава? Гей ви, няню, Джиммі, Полі, Сак-кі — раді бачити свого хазяїна? — мовив він, потискаючи по черзі їхні руки. — Пильнуйте малечу! — докинув він нараз, спіткнувшись на чорне, як сажа, негреня, що рачкувало по підлозі. — Якщо я на когось наступлю, хай кажуть, не соромляться!

Усі сміялись і зичили панові здоров’я, а Сен-Клер роздавав їм дрібняки, що мав у кишенях.

— Ну, а тепер ідіть собі й шануйтеся, - сказав він, і вся громада, від найчорнішого до найсвітлішого, посунула на веранду.