Слава ЗСУ!

Єва й собі подалася за ними, прихопивши чималого кошелика, що його цілу дорогу напаковувала яблуками, горіхами, цукерками, стрічками, форбітками та всілякими забавками.

Обернувшись, Сен-Клер побачив Тома, що стояв, збентежено переступаючи з ноги на ногу, тимчасом як Адольф, недбало зіпер-шись на баляси, з виглядом правдивого великосвітнього модника роздивлявся його крізь лорнетку.

- Ач який жевжик! - мовив господар, вибиваючи йому з рук лорнетку. - Оце такти шануєш товариша?.. Здається мені, Дольфе, -додав він, торкнувши пальцем вишукану камізельку, в якій красувався Адольф, — здається мені, що це моя камізелька.

- Ой пане, та вона ж геть залита вином! Хіба ж такий джентльмен, як наш хазяїн, схочуть носити брудну камізельку! Отож я й до-тямив, що можна взяти її собі. Вона якраз годитиметься для такого бідного мурина, як я.

Адольф похитав головою і граціозним жестом поправив свою напахчену чуприну.

- Он як ти розважив! — безтурботно мовив Сен-Клер. - Ну от що, зараз я покажу Тома його хазяйці, а тоді ти одведеш його в кухню. І затям собі — щоб я більше не бачив отих твоїх штук. Він вартий двох таких жевжиків, як ти.

- Хазяїн завжди жартують, - усміхнувся Адольф. — Я радий, що хазяїн у такому доброму гуморі.

- Ходімо, Томе, — покликав Сен-Клер.

Том зайшов до покою. Він понуро озирав оксамитові килими, великі люстра, картини, статуетки, запони на вікнах — і вся ця небачена розкіш так уразила його, що він аж ступити боявся.

- Ось поглянь, Марі, мовив Сен-Клер до дружини, - я таки купив тобі кучера, як обіцяв. Він чорний та сумирний, наче катафалк, і, коли схочеш, возитиме тебе тихо, як на похорон. Ну-бо, розімкни очі й подивися на нього. І не кажи тепер, що я не думаю про тебе поза домом.

Марі розплющила очі й, не підводячись, втупила їх на Тома.

- Я певна, що він п’яниця, - обізвалася вона.

- Ні, товар із гарантією, доброчесний і тверезий.

- Що ж, будемо сподіватись, - відказала господиня. - А втім, не дуже віриться.

- Дольфе, - мовив Сен-Клер, - проведи Тома униз. Тільки гляди мені, - додав він, - не забувай, що я тобі казав.

Адольф, легко ступаючи, подався з кімнати, і Том незграбно рушив за ним.

- Справжній бегемот! — зауважила Марі.

- Ну, а тепер, Марі, — мовив Сен-Клер, сідаючи у крісло біля канапи, — будь любонька і скажи щось приємне своєму чоловікові.

- Ти приїхав на два тижні пізніше, ніж належало, — ображено мовила дружина.

- Я ж написав тобі, чому затримуюсь.

- Такий короткий і холодний лист!

- Таж саме відходила пошта, і я не мав часу написати більше!

- Отак у тебе завжди, — мовила дружина, — подорожі довгі, а листи короткі.

- Ось подивися, - сказав Сен-Клер, витягаючи з кишені елегантний оксамитовий футляр і розкриваючи його. — Це тобі подарунок з Нью-Йорка.

То був дагеротип¹, тонкий і виразний, мов гравюра, на якому зображено Єву разом з батьком. Марі невдоволено подивилась на образок.

- Чого це ти сидиш у такій недоладній позі? — мовила вона.

- Ну, щодо пози можна судити по-різному. Але загалом схоже, як ти вважаєш?

- Коли тобі байдуже до моєї думки про одне, то навіщо ж питати про інше, - відказала дружина, зачиняючи футляр.

«От бісова жінка!» — подумки лайнувся Сен-Клер, але вголос промовив:

- Та ну ж бо, Марі, схоже все-таки чи ні? Не будь така дражлива.

- Який ти нечулий до мене, Сен-Клере! - сказала дружина. — Примушуєш мене говорити, на щось дивитися. Ти ж знаєш, я від самого ранку лежу з мігренню, а відколи ви приїхали, в домі такий шарварок, що я взагалі ледве жива.

- Вас часто мучить мігрень, добродійко? - спитала міс Офелія, нараз підводячись у глибокому кріслі, де вона тихо сиділа весь цей час, розглядаючи обставу й подумки складаючи ціну кожній речі.

- Так, просто життя од неї не маю, - озвалася господиня.

- Проти мігрені добре помагає вивар з ялівцевих ягід, - мовила міс Офелія. - Принаймні так каже Огюстіна, жінка нашого диякона Ебрегема Перрі, а вона в нас найперша лікариця.

- Ось нехай вони тільки достигнуть у нашому садку біля озера, ті ягоди, і я звелю назбирати їх на ліки, - сказав Сен-Клер і смикнув за китицю дзвоника. — А тепер, сестрице, ви, певно, не від того, щоб піти до свого покою і трохи спочити з дороги... Дольфе, -обернувся він, — скажи няні, нехай зайде сюди.

Невдовзі у дверях з’явилася поважна мулатка, до якої так радісно лащилась Єва. На голові в неї був високий червоно-жовтий завій, Євин дарунок, що його сама дівчинка на неї і припасувала.