Слава ЗСУ!

Погоня швидко наближалася. Аж раптом віз круто повернув і опинився біля великого стрімчака, що височів над опрічним кряжем серед голої пустки. Ця чорна кам’яна велич, що важко здіймалася проти досвітнього неба, неначе обіцяла втікачам захист і порятунок. Файнес добре знав цю місцину ще відтоді, як був мисливцем, отож і поганяв сюди чимдуж.

— Приїхали! — гукнув він, рвучко спиняючи коней і зіскакуючи з передка. — Ану вилазьте всі мерщій і гайда за мною! А ти, Майкле, припни свою конячину до воза й поганяй до Амараї. Бери його з хлопцями і назад сюди, побалакаємо з тими добродіями.

Всі миттю вискочили з будки.

— Отак! - мовив Файнес, хапаючи на руки малого Гаррі. — Ви, хлопці, підможете жінкам. А тепер — ноги на плечі і ходу!

Умовляти нікого не довелося. Швидше, аніж про це мовиться, втікачі перемахнули через огорожу і щодуху кинулись до скель, а Майкл зіскочив з коня і, прив’язавши повода до воза, хутко поїхав геть.

— Сюди, - мовив Файнес, коли вони добігли до скель і в неясному сяєві зір та вранішньому присмерку побачили хоча й нерівну, проте виразно видну стежку, що вела нагору між каміння. - Тут наше давнє мисливське лігво. Нагору, друзі!

Файнес із хлопчиком на руках подався перший, стрибаючи по скелях, мов дикий цап. Джим ішов за ним, несучи на спині свою стару матір, що тремтіла з ляку, а Джордж з Елізою прямували позаду. Тим часом верхівці вже під’їхали до огорожі і з криком та лайкою злазили з коней, щоб пуститися навздогін.

Ще кілька хвилин — і втікачі видобулись нагору. Далі стежка йшла тісниною, такою вузькою, що пробиватися нею довелось поодинці. Поминувши її, втікачі нараз опинилися на краю провалля десь понад ярд завширшки, а по той бік його, здіймаючись на добрих тридцять футів над землею, стояла осібна купа скель, прямовисних, як фортечні мури. Файнес легко перескочив через провалля й посадив хлопчика на порослу кучерявим білим мохом площинку на вершині скелі.

— Всі сюди! — гукнув він. — Ну, плигайте, плигайте, кому життя дороге!

Втікачі один по одному стрибали через провалля. Кілька кам’яних брил на краю скелі стриміли, наче парапет, ховаючи їх від постереження знизу.

— Ну от, усі ми вкупі, — сказав Файнес, визираючи через кам’яний вал на супротивників, що безладно тупали стежкою попід скелями. — Нехай тепер спробують нас дістати. Тому, хто сюди поткнеться, доведеться пролазити між отих двох скель, і поцілити його з пістоля вам буде за іграшку, правда ж, хлопці?

— Атож, — відказав Джордж. — Тільки бій — це справа наша, отож і ризикувати ми будемо самі.

— Будь ласка, Джордже, ризикуй собі як завгодно, — мовив Файнес, жуючи гілочку канадського чаю. — Але ж і мені, либонь, не заказано на те подивитись. Ану стривай, онде ті добродії нібито радяться там нанизу, ще й сюди поглядають, наче кури на сідало. То, може, ти сказав би їм напутнє слово, поки вони не попхались нагору? Остеріг би красненько, що їх тут дуже просто й постріляти.

У світлі вранішньої зорі вже вирізнялись обличчя переслідувачів, що стояли внизу. То були наші давні знайомі, Том Локкер і Меркс, із двома поліцаями та ватагою розбишак, найнятих в останньому заїзді, що за пляшку бренді завжди ладні пристати до погоні за збіглими неграми.

— Ну, Томе, попалися твої пташки! - сказав один із них.

— Еге ж, я сам бачив, як вони дременули нагору, - озвався Том. -А осьде й стежка. Треба йти просто туди. Зі скелі їм тепер не зіскочити, і ми їх швидко злапаємо.

— Слухайте, Томе але ж вони можуть стріляти на нас із-за скель, — мовив Меркс. - А це, знаєте, не смішки.

— Ха! — глузливо відказав Том. — Завше ви потерпаєте за свою шкуру, Мерксе! Одначе не бійтеся! Ці бісові мурини надто полохливі!

— Нема нічого дивного, що я так дорожу своєю шкурою, — пробурмотів Меркс. — Вона ж бо в мене лиш одна. А мурини часом б’ються, мов чорти.

В цю мить на краю скелі над ними з’явився Джордж і ясним спокійним голосом запитав:

— Хто ви такі, панове, і чого вам треба?

— Нам треба збіглих муринів, - одказав Том Локкер. - Джорджа Гарріса, Елізу Гарріс і їхнього сина, а ще Джима Селдена з матір’ю. З нами тут поліційні чини, ми маємо дозвіл на арешт, отож і зловимо їх, будь певен. Ти мене чуєш? А чи не ти й будеш Джордж Гарріс, раб містера Гарріса з округи Шелбі в Кентуккі?

— Так, я Джордж Гарріс. І був час, коли отой містер Гарріс із Кентуккі справді називав мене своєю власністю. Однак тепер я вільна людина, і моя дружина та син належать мені. Джим і його мати теж тут з нами. Ми маємо зброю і будемо боронитися. Коли хочете, ви можете піднятися сюди, але перший, хто наблизиться на постріл, буде мертвий, і другий, і третій, і так аж до решти.