Слава ЗСУ!

— Зглянься на нас, доле! — ридаючи, промовила Еліза, — Нам би тільки піти разом з цієї країни, ото і все, чого ми хочемо!..

Аж ось до неї підступила Рейчел і, лагідно взявши за руку, повела до столу вечеряти. Скоро всі посідали, як почувся легенький стук у двері і до кухні зайшла Рут.

— Я забігла на хвилинку, - мовила вона, - принесла вовняні панчішки для хлопчика. їх тут три пари — гарненькі, теплі. Адже ж у Канаді така холоднеча! Ну як, не боїшся, Елізо? - спитала вона і, швидко перейшовши до другого кінця столу, приязно поплескала Елізу по руці. Тоді сунула малому Гаррі маківника. - А оце йому на дорогу. — Вона витягла з кишені невеличку пачечку. — Діти ж бо завше просять їсти.

— О, дякую, ви така добра! — мовила Еліза.

— Сідай повечеряй з нами, Рут, — запросила Рейчел.

— Ні-ні, не можу. Я покинула Джона з малим, а в печі пироги сидять. Отож мушу бігти, бо Джон попалить мені пироги й віддасть малому весь цукор з цукерниці. Він у мене такий! — засміялася маленька квакерка. — Ну, прощавай, Елізо. Прощавай, Джордже. Щасливої вам дороги! — І Рут хутенько вибігла з хати.

Невдовзі по вечері до будинку під’їхав критий віз. На небі вже сяяли зорі. Файнес швидко зіскочив з передка, щоб примістити подорожніх. З дверей будинку вийшов Джордж, несучи на одній руці хлопчика, а другою підтримуючи Елізу. Хода його була тверда, обличчя спокійне та рішуче. За ними вийшли Рейчел і Саймон.

— Ви на хвильку злізьте, — мовив Саймон до тих, що були на возі, - а я трохи підмощу жінкам і дитині.

— Ось дві буйволячі попони, - сказала Рейчел. - Обладнуй усе так, щоб зручніш було сидіти. Адже ж їхати цілу ніч.

Джим зліз перший і дбайливо допоміг висісти своїй старенькій матері, що вчепилась йому за руку й сполохано озиралася довкола, неначе десь от-от мала наскочити погоня.

— Джиме, твої пістолі в порядку? - тихо й спокійно запитав Джордж.

— Авжеж, — відказав Джим.

— І ти знаєш, що тобі робити, як вони нас доженуть?

— Певно що знаю, — сказав Джим, випинаючи свої широкі груди. - Невже ти гадаєш, що я знову оддам їм мою неньку?

Поки вони перемовлялись між собою, Еліза попрощалася з добросердою Рейчел, і Саймон підсадив її на воза. Тримаючи на руках хлопчика, вона забралася в задок і сіла на буйволячі шкури Там-та-ки всадовили й стару, а Джордж і Джим примостилися на грубій дошці посередині. Файнес заліз на передок.

— Щасливої дороги, друзі! - мовив Саймон.

— Бувайте здорові! — озвалися втікачі.

Віз рушив з місця і, підстрибуючи, загуркотів по стужавілій дорозі.

Дорога була така труська і колеса так торохтіли, що розмовляти ніяк не випадало. А тим часом віз сунув собі вперед великими темними гаями, похмурими голими рівнинами, поминав горби та видолинки, і з кожною годиною втікачі від’їжджали все далі, далі й далі. Хлопчик скоро заснув, налігши обважнілим тільцем на материні коліна. Бідолашна стара жінка помалу оговталась і вже не тремтіла від страху, і навіть Еліза, попри всі свої тривоги, десь після півночі несамохіть склепила повіки. Тільки Файнеса начебто зовсім не брав сон, і він коротав ніч, висвистуючи пісень, що аж ніяк не скидались на квакерські.

Та десь над третю годину Джордж дочув ген позаду швидке й певне тупотіння кінських копит і штовхнув Файнеса під лікоть. Той спинив коней і прислухався.

— Здається, Майкл, - мовив він. - Чути, начебто його кінь біжить чвалом.

Він підвівся на передку і витяг шию, стривожено видивляючись на дорогу позаду.

На вершечку далекого горба невиразно забовванів обрис верхівця, що чимдуж скакав до них.

— Напевне він! — сказав Файнес.

Джордж і Джим, самі не знаючи навіщо, враз вискочили з будки. Всі троє, затамувавши віддих, дивилися туди, звідки мав над’їхати сподіваний вісник. А той дедалі наближався. Ось він спустився у видолинок, і тепер вони не бачили його, лише чули квапливе, уривчасте тупотіння - усе ближче й ближче, - аж нарешті він вигулькнув з-за пагорка, де його вже можна було озвати.

— Так, це Майкл! — мовив Файнес, а тоді голосно гукнув: — Гей, Майкле!

— Це ти, Файнесе?

— Еге! Ну що там? Вони вже близько?

— На п’яти наступають. їх чоловіка вісім чи десять. Позаливали очі* лаються, люті, наче вовки.

Об тій-таки хвилі вітерець доніс далекий цокіт копит.

— Ану, хлопці, мерщій на воза! — мовив Файнес- Коли вже вам випадає битися, я завезу вас трохи далі.

Обидва притьмом скочили в будку, і Файнес стібнув коней. Майкл поскакав поряд. Віз гуркотів, підстрибував, мало не летів над обмерзлою дорогою, проте з-позаду дедалі виразніше долинав гук погоні. Тепер і жінки почули його і, сполохано висунувшись із будки, забачили на гребені далекого пагорба гурт верхівців, обриси яких бовваніли на тлі червонястих пасмуг передранішньої зорі. Виїхавши на ближчий пагорб, переслідувачі, як видно, помітили білий полотняний верх будки, що вирізнявся одцалік, і вітер доніс їх гучний зловтішний рев. Еліза похолола й притиснула до себе дитину, а стара заквилила й забурмотіла молитви. Джордж і Джим одчайдушно стискали в руках пістолі.