Слава ЗСУ!

— Я не хочу нікого втручати в свої справи, — сказав Джордж. -Тільки позичте мені візка й покажіть дорогу, і я сам доїду до тої осади. Джим дужий, як велет, і безстрашний, як сама смерть, та й я не боязкий.

— Все воно так, друже, - озвався Файнес, - але тобі знадобиться проводир. Бийся собі на здоров’я скільки хочеш, одначе дороги ти не знаєш, а от я таки знаю.

— Але я не хочу вас у це втручати, — сказав Джордж.

— Втручати? — перепитав Файнес з лукавим усміхом. — От коли ти втрутиш мене, тоді й поговоримо.

— Файнес меткий і тямущий чоловік, - мовив Саймон. - То краще тобі звіритись на нього, Джордже. І ще одне, - додав він, лагідно поклавши руку Джорджеві на плече, і показав на пістолі. — Не квапся братись до зброї. Молода кров гаряча...

— Я ні на кого не нападу перший, - відказав Джордж. — Мені від цієї країни нічого не треба, хай тільки мене не чіпають, і я спокійно піду геть. Але... — Він на хвилю замовк і спохмурнів на виду. — Колись у тому ж таки Новому Орлеані продали мою сестру. То невже тепер мені стояти й дивитись, як вони заберуть на продаж і мою дружину? Адже я маю дужі руки, щоб її оборонити. Ні, за свою дружину й хлопчика я битимусь до останку! Чи можете ви мене за це осудити?

— Ніхто не може тебе осудити, Джордже. Іншої ради в тебе нема, — відповів Саймон.

— А хіба ви, добродію, на моєму місці не вчинили б так само?

— Хай вбереже мене доля від такої спокуси, — мовив Саймон. — Людина — слабке створіння.

— Ну, а мені, либонь, на таке діло сили не забракне, — обізвався Файнес, виставивши наперед свої ручиська, схожі на вітрякові крила. — І навряд чи я встою проти спокуси взяти за комір якогось молодця, коли тобі, Джордже, треба буде з ним поквитатися.

— Воно таки видко, що ти не зроду наш, — усміхнувся Саймон. — У тобі ще й досі пробивається колишня натура.

Треба сказати, що раніше Файнес був мужнім лісовиком, удатним мисливцем, що клав оленя за одним пострілом. Та, посватавшись до одної гарненької квакерки, що полонила його своїми чарами, він прилучився до тамтешньої громади. І хоч він став тепер доброчесний, тверезий та діяльний обиватель і годі було закинути йому щось неподобне, проте деякі надто ревні одновірці вважали, що йому ще бракує правдивої сумирності.

— Наш друг Файнес завше воліє чинити по-своєму, — з усміхом мовила Рейчел Голлідей, — одначе всі ми знаємо, що серце в нього добре й справедливе.

— То що, - сказав Джордж, - чи не краще нам вирушити зараз же?

— Я встав о четвертій, поганяв чимдуж і випередив їх на дві чи три години, якщо вони виїхали, коли намірялися. Та й однак завидна вирушати небезпечно. В сусідніх селищах є лихі люди, і коли вони побачать нашу будку, то можуть причепитись і затримати нас. Краще перегодимо тут. А от десь години за дві, гадаю, можна ризикнути. Я зайду до Майкла Кросса і скажу, щоб він виїхав верхи слідом за нами й пильнував дорогу, а як забачить погоню, щоб остеріг нас. Кобилка в Майкла така, що обскакає хоч яких коней, і він притьмом дасть нам знати про небезпеку. А зараз я піду попередити Джима та його матір, щоб були напоготові, й догляну за кіньми. Ми маємо чималу вільготу, і все виходить на те, що таки здолаємо добутися другої осади раніше, ніж вони нас доженуть. Отож нічого не бійся, Джордже, такі притичини мені не первинка, — докінчив Файнес уже на порозі, і двері за ним зачинились.

— Файнес — стріляний горобець, — сказав Саймон. - Він залагодить усе якнайкраще.

— Одне не дає мені спокою, — озвався Джордж. — Щоб ви не мали через мене біди.

— Зроби ласку, Джордже, не згадуй більше про це. Ми чинимо так, як велить нам сумління, і інакше не можемо. А тепер, мати, -обернувся він до Рейчел, - поквапся з вечерею для наших друзів, бо не можна ж відпровадити їх надголодь.

Поки Рейчел та її діти клопоталися в кухні — пекли кукурудзяні коржі, смажили шинку та курчат і квапливо готували все інше до вечері, — Джордж з Елізою сиділи обнявшись у своїй кімнатці й розмовляли так, як і належало подружжю, що його за кілька годин могли розлучити навіки.

— Елізо, - сказав Джордж, - люди, що мають силу друзів, власні домівки, землю та гроші, не здатні любити так, як любимо один одного ми, бідні й безпритульні. Поки я не знав тебе, Елізо, жодна жива душа не любила мене, окрім моїх нещасних матері та сестри. Я бачив безталанну Емілі того ранку, коли торговець повіз її назавжди. Вона прийшла в закуток, де я спав, і сказала: «Бідолаха Джордж, ти втрачаєш останнього друга. Що з тобою буде, сердешний мій братику?» А я встав, обхопив її руками за шию і гірко заплакав, і вона теж заплакала. То були останні лагідні слова, що я почув перед довгими десятьма роками, і моє серце геть висхло й стало безживне, мов попіл. Та ось я зустрів тебе, і твоє кохання... далебі, воно наче знову повернуло мене до життя! Відтоді я став зовсім іншою людиною. І тепер, Елізо, нехай я проллю свою кров, усю до краплі, але вони не заберуть тебе од мене. Тому, хто зазіхне на тебе, доведеться спершу переступити моє мертве тіло.