Слава ЗСУ!

- А коли ми дістанемось Канади, - докинула Еліза, — я буду тобі за помічницю. Я добре знаюся на кравецтві, вмію прати й прасувати тонку білизну. Отож удвох якось заробимо собі на прожиток.

- Так, Елізо. Аби лиш нам не розлучатися більше, і щоб наш хлопчик був з нами. О Елізо, коли б ці люди тільки знали, яке то щастя відчувати, що твої дружина й син належать тобі! Я завжди дивувався, коли бачив людей, що могли називати своїми дружин та дітей і все ж прагнули ще чогось у житті. А от я почуваюсь багатим і сильним, хоч ми й не маємо нічого, окрім наших рук. Та не треба мені кращої долі. І нехай я до двадцяти п’яти років тяжко працював, а тепер не маю ні цента грошей, ані покрівлі над головою, ані клаптика землі, яку міг би назвати своєю, - я буду вдоволений, буду вдячний, аби лиш мені дали спокій. Я працюватиму й надсилатиму гроші твоїм господарям за тебе й за нашого хлопчика. А своєму колишньому панові я нічого не винен. Він і так заробив на мені вп’ятеро більше, ніж витратив за всі ці роки.

- Але ж небезпека для нас ще не минула, - мовила Еліза. — Ми з тобою ще не в Канаді.

- Воно так, — відказав Джордж, - але я начебто вже дихаю вільним повітрям, і це додає мені сили.

Цю мить у суміжній кімнаті почулися заклопотані голоси, і незабаром хтось постукав у двері. Еліза підвелась і відчинила.

То був Саймон Голлідей, а з ним ще один квакер: Саймон сказав, що його звуть Файнес Флетчер. Він був високий на зріст, рудо-толовий, з гострими й хитруватими очима. На відміну од статечного й неговіркого Саймона Голлідея, він мав вигляд заповзятливої, промітної людини, що добре знає, чого вона хоче, й пишається своєю обачністю і кмітливістю. Усі ті прикмети не вельми пасували до його квакерського капелюха та статечної мови.

— Наш друг Файнес вивідав важливі речі. Вони стосуються тебе й твоїх супутників, Джордже, - сказав Саймон. - Тож не завадить і тобі послухати.

— Дещо таки вивідав, - обізвався Файнес. - Як я завше кажу, подекуди буває корисно одним вухом спати, а другим наслухати, от на те й вийшло. Вчора проти ночі спинився я в одному невеличкому заїзді на бічній дорозі. Ти його знаєш, Саймоне, торік ми там продали яблука гладкій жінці з великими сережками. Цілий день їздивши, я добряче натомився і по вечері простягся собі в куточку на клунках, доки мені постелять постіль. Укрився буйволячою попоною та незчувсь, як заснув.

— Наслухаючи одним вухом, га, Файнесе? — стиха запитав Саймон.

— Ні. Десь годину чи дві я спав на обидва, бо таки дуже заморився. Та потім трохи прочумався, аж бачу — сидять коло столу якісь люди, п’ють і щось там балакають. То я собі й подумав: ану послухаю тихенько, про що їм ідеться, бо дочув уже, ніби й квакерів хтось там згадав. А один саме каже: «Еге ж, вони напевне в квакерському селищі». Тут я вже нашорошив обидва вуха і скоро дотямив, що вони балакають про вас. Отож лежав собі нишком та слухав, як вони викладають свої заміри. Цього молодця, казали вони, відпровадять назад у Кентуккі, до його хазяїна, і той його так покарає, що всім неграм буде наука, як воно тікати від панів. Його дружину двоє з них хочуть повезти до Нового Орлеана й там продати собі на поживу. Вони сподіваються взяти за неї тисячу шістсот або й тисячу вісімсот доларів. Хлопчика вони, мовляв, оддадуть торговцеві, що купив його, а тих двох, Джима і його матір, повернуть хазяїнові в Кентуккі. Вони казали, десь тут недалеко в містечку є два поліцаї, що поїдуть з ними на лови, а тоді жінку одведуть до судді і один з їхнього гурту - малий такий, улесливий - присягається, що вона належить йому. Отож вони заберуть її і повезуть на пониззя. Вони знають, якою дорогою ми маємо їхати, і пустяться за нами навздогін, чоловік шестеро чи восьмеро. То що ж нам тепер діяти?

Ті, хто слухав цю розповідь, стояли в різних позах, і то була картина, гідна пензля митця. Рейчел Голлідей, що перед тим місила тісто, так і застигла стривожена, піднявши над столом убрані в борошно руки. Саймон мав похмурий і замислений вигляд. Еліза обняла чоловіка за шию і дивилась йому в обличчя. Джордж стояв, стиснувши кулаки, очі йому палали, і вираз у нього був такий, який був би в кожного чоловіка, чию дружину мали виставити на продаж, а дитину віддати работорговцеві.

— Що будемо робити, Джордже? — кволим голосом спитала Еліза.

— Я знаю, що я робитиму! — відказав Джордж і, перейшовши до маленького покою, взявся оглядати свої пістолі.

— Так-так, — мовив Файнес, киваючи головою до Саймона. — Бачиш, Саймоне, до чого воно йдеться?

— Та бачу, — зітхнув Саймон. - Краще б минулося без цього.