Слава ЗСУ!

161

До того ж він жив тепер у прегарній місцині, а люди його раси до цього далеко не байдужі. І він собі тихо милувався пташками, квітами, водограями, світлом і красою двору, шовковими завісами, картинами, люстрами, статуетками, позолотою в просторих покоях, і дім той видававсь йому правдивим Аладдіновим палацом¹⁵...

Одного недільного ранку Марі Сен-Клер, пишно убрана, стояла на веранді, застібаючи на своїй тендітній руці діамантову браслетку. Отак, в усій красі — в діамантах, шовках і мереживах — вона виправлялася до модної в місті церкви, щоб показати своє благочестя. Марі віддавна взяла собі за звичай бути по неділях вельми побожною. Вона стояла на веранді, така струнка, така елегантна й граціозна, і мереживний шарф повивав її легким серпанком. Чарівна на взір, вона і в душі почувалася доброю та милою. Міс Офелія, що стояла поруч, являла собою її цілковиту супротилежність. І не тому, що не мала такої пишної шовкової сукні й такої гарної хусточки. Пряма, окостувата й негнучка, вона, на відміну од своєї граціозної родички, немовби уособлювала зовсім іншу людську натуру.

— А де Єва? — запитала Марі.

— Вона спинилася на сходах сказати щось няні.

Про що ж балакають на сходах Єва і няня? Послухай сам, читачу, бо Марі їх не чує.

— Люба няню, я знаю, що тобі дуже болить голова.

— Щоб ви були здорові, панночко Єво! А голова мені останнім часом завше болить. То нема чого вам за те турбуватись.

— Я рада, що ти теж ідеш прогулятися. Знаєш що, няню, — і дівчинка обняла її за шию, - візьми-но мій слоїк з нюхальною сіллю.

— Та що ви! Це ж така красна золота штучка, ще й з діамантами! Ні, панночко, не можна, ніяк не можна.

— Чому не можна? Тобі він потрібен, а мені ні. Коли мамі болить голова, вона завжди нюхає сіль, і їй стає легше. Ні, ти повинна його взяти, зроби мені приємність.

— І що вона каже, рибонька моя! — мовила няня.

Єва швидко засунула слоїка їй у пазуху, поцілувала її і побігла наниз до матері.

— Чого ти там зосталася?

- Я спинилась тільки на хвилинку віддати няні свій слоїк з нюхальною сіллю.

- Єво! - мовила Марі, гнівно тупнувши ногою. - Віддати няні свій золотий слоїк! Коли вже я навчу тебе гідно поводитись? Ану зараз же йди мені й забери його назад!

Похнюпивши голову, дівчинка знехотя повернулась іти.

- Слухай, Марі, дала б ти дитині спокій, - сказав Сен-Клер. — Нехай собі робить що хоче.

— Сен-Клере, як же вона житиме на світі? — вигукнула Марі.

- Якось проживе, - відказав Сен-Клер. - Гадаю, краще, ніж ми з тобою.

— Тату, не треба, — мовила Єва, легенько торкаючись його ліктя. — Мамі це неприємно.

— А ви, брате, їдете з нами до церкви? — зненацька спитала міс Офелія, обертаючись до Сен-Клера.

- Ні, дякую.

— Я так хочу, щоб Сен-Клер показувався в церкві, — обізвалась Марі, — але в ньому нема ані крихти благочестя. Це просто неподобно...

Дорогою Марі повчала дочку:

— Ти повинна зрозуміти, Єванжеліно, що бути доброю до слуг можна й трефа. Але ніяк не годиться ставитись до них так, мов до родичів або людей одного з нами стану. От якби няня захворіла, хіба ти поклала б її на своє ліжко?

- Ну звісно, мамо, що поклала б, - відказала Єва. - Адже так мені було б зручніше її доглядати, та й, знаєш, моє ліжко краще, ніж її.

Од цієї відповіді, що виказувала цілковитий брак моральних підвалин, Марі пойняв правдивий розпач.

- Що мені зробити, аби ця дитина зрозуміла мене? — вигукнула вона.

— Нічого, — промовисто відказала міс Офелія.

Якийсь час Єва сиділа принишкла й засмучена. Та, на щастя, діти не довго улягають прикрому враженню, і незабаром вона вже весело сміялася, видивляючись у віконце карети, що гуркотіла дорогою.

Розділ XVII

ЯК БОРОНИТЬСЯ ВІЛЬНА ЛЮДИНА

Заходив вечір, і в знайомому нам будинку квакерів почалося тихе зворушення. Рейчел Голлідей нечутно снувалася по хаті, вибираючи зі свого запасу всілякі надібки для наших втікачів, що того вечора мали вирушити в дальшу дорогу. Надвечірні тіні простяглися на схід; червоне сонячне кружало в задумі стояло над обрієм, і його скісне проміння осявало затишним золотавим світлом невеличку кімнату, де сиділи Джордж і його дружина. Джордж тримав на колінах хлопчика, а в руці його лежала Елізина рука. Обоє були поважні й замислені, і на щоках у них видніли сліди недавніх сліз.

- Твоя правда, Елізо, — мовив Джордж. — Я знаю, все, що ти кажеш, справедливе. В тебе добре серце, куди добріше, ніж у мене, і я постараюся стати таким, як ти хочеш. Обіцяю тобі чинити так, як ли-чить вільній людині. Та я й раніш не мав лихих замірів і стримував себе, щоб не робити зла, навіть тоді, коли все було проти мене. А тепер я забуду минуле, скину з душі тягар образ і житиму по-доброму.

---

 15 Ал а д д і н — герой однієї з арабських казок «1001 ночі», що з допомогою чарівної лампи здобув величезне багатство.