Слава ЗСУ!

З виразу обличчя міс Офелії було видно, що вона ледве стримується, аби не наговорити зайвого. Зате дротки в її руках дріботіли так проречисто, що Марі напевне багато чого збагнула б, якби могла розуміти їхню мову.

- Отже, тепер ви бачите, - провадила далі Марі, — що за господу ви взяли на себе. Господу, в якій нема порядку, де слуги самі собі пани й роблять усе, що їм заманеться. Либонь, тільки я, хоч яка й недужа, ще підтримую тут сякий-такий лад. Гарапник у мене завжди напохваті, і часом я таки пускаю його в діло, але це мене просто знесилює. Якби ж то Сен-Клер чинив так, як усі люди!..

- А як чинять усі?

- Ну, посилають їх до буцегарні чи ще куди, аби їх там шмагали. Іншої ради з ними нема. Коли б мені хоч трохи здоров’я, я порядкувала б куди рішучіше від Сен-Клера.

- А як же він порядкує? — спитала міс Офелія. — Ви кажете, він ніколи не б’є прислугу.

- Та знаєте, чоловікам воно легше - їх якось краще слухаються. До того ж у Сен-Клера такі очі... от ви колись загляньте в них. Коли він сердиться, в них наче блискавки мелькають. Я тоді й сама його боюся, і слуги теж знають, що під таку хвилю жарти з ним погані. Хоч би як я на них гримала й сварилася - все дарма, а Сен-Клер лиш бровою поведе — і край. Ні, за нього турбуватись нема чого, от тільки до мене він зовсім збайдужнів. Та коли ви самі візьметесь порядкувати, то скоро допевнитесь, що без суворості з ними не обійтися. Вони такі зіпсуті, брехливі, ледачі...

- Знов та сама пісня! - мовив Сен-Клер, заходячи до кімнати. — Ну й відплатиться ж цим запеклим грішникам на тому світі, а надто за лінощі! Бачите, сестрице, - додав він, простягаючись у кріслі навпроти дружини, — їхні лінощі тим непростиміші, що вони мають перед очима такі взірці працьовитості, як я і Марі.

- Годі-бо, Сен-Клере, це ж просто гидко! - озвалася Марі.

- Он як? А я гадав, Марі, що мої слова тобі сподобаються. Я ж бо, як завжди, підтримую тебе.

- Ти чудово знаєш, що мав на думці зовсім не те, — відказала Марі.

- Ну, тоді я, мабуть, помилився. Дякую, люба, що ти мене поправила.

- Ти тільки про те й думаєш, як би мені дошкулити, — мовила Марі.

— Облиш, Марі. Сьогодні така спекота, а я оце допіру мав довгу суперечку з Дольфом і страх як стомився. Тож не гнівайся, будь ласка, і подаруй мені свою ясну усмішку.

— А що там таке з Дольфом? — запитала Марі. — Цей бельбас став такий нахабний, що мені вже просто несила терпіти. Якби мені хоч на час цілковито взяти його під свою руку! Я б швидко привела його до тями.

— Твої слова, люба, як завжди, слушні й розумні, — сказав Сен-Клер. — А з Дольфом річ ось у чім: він так довго наслідував мої манери й чесноти, що зрештою перестав помічати різницю між собою і своїм хазяїном. Отож мені й довелося нагадати йому про цю різницю.

— Яким чином? — спитала Марі.

— По-перше, я змушений був розтлумачити йому, що волію зберегти хоч деяку свою одежу до власного вжитку. Далі я трохи обмежив його надмірні витрати одеколону, а до всього того був такий жорстокий, що дозволив йому користуватися лиш десятком моїх батистових хусточок. Цей останній захід особливо обурив Дольфа, і мені довелося зробити йому лагідну батьківську вимову.

— О Сен-Клере! Коли вже ти навчишся поводитись із прислугою? Твоя поблажливість просто огидна! — мовила Марі.

— А яка, зрештою, шкода з того, що цей бідолаха хоче бути схожий на свого хазяїна? Коли вже я виховав його так, що для нього нема нічого милішого, ніж одеколон та батистові хусточки, то нехай собі тішиться.

— А чому ви не виховали його краще? — різко й вимогливо запитала міс Офелія.

— Забагато клопоту. Ліньки, сестрице, ліньки — ось що занапащає людські душі. Коли б не ліньки, я й сам був би правдивий янгол.

І, сівши до піаніно, Сен-Клер заграв якусь веселеньку мелодію.

Що ж до Тома, то йому тепер, як кажуть, нарікати на життя не доводилось. Маленька Єва, щиро прихилившись до нього душею — тут була й неусвідомлена вдячність, і добра ласка її шляхетної натури, - попросила батька приставити Тома до неї за доглядача у всіх її прогулянках та виїздах верхи. І Том дістав загад полишати всі інші справи й супроводити панночку Єву щоразу, як він буде їй потрібен. Певне, читач і сам розуміє, що цей загад аж ніяк не був йому неприємний. Тепер він завжди ходив добре вдягнений* бо Сен-Клер пильно дбав про зовнішній вигляд прислуги. Робота в стайні тільки називалася роботою, бо насправді Том мав лише назирати за своїм помічником і давати йому настанови. Марі Сен-Клер рішуче зажадала, щоб од нього не тхнуло кіньми, коли він підходить до неї, і щоб його взагалі не приставляли до брудної роботи, бо, мовляв, її нерви не витримують неприємних запахів і найменшої такої прояви буде досить, аби навіки покласти край її земним стражданням. Отож Том і красувався в ретельно вичищеному сукняному костюмі, незаймано-білому комірці та рукавичках, гладенькому касторовому капелюсі й лискучих чоботах. Усе це надавало його добродушному чорному обличчю вельми поважного вигляду.