Слава ЗСУ!

- Але ж, я сподіваюсь, ви все-таки маєте своїх слуг за людей і розумієте, що їм потрібен відпочинок, коли вони стомлюються? -несподівано різко запитала міс Офелія.

- Ну звісно, аякже! Я завжди пильно дбаю про те, щоб вони мали все належне, але це зовсім не означає, що треба давати комусь особливі привілеї. Нехай собі няня висипляється в інший час, ніхто їй і слова не скаже. Такого сонливого створіння, як вона, я ще ніколи не бачила. Вона ладна заснути і над шитвом, і сидячи, і стоячи, і де ви тільки хочете. Тож нема чого боятися, що няня недоспить. Але поводитись із слугами так, наче з якими ніжними квітами чи порцеляною, просто смішно, - сказала Мері, поринаючи в пухкі подушки м’якого крісла й присуваючи до себе вишуканий гранчастий слоїк з нюхальною сіллю.

- Ви ж бачите, - провадила вона далі млосним голосом, слабким, мов передсмертне зітхання ясминової квітки, - ви ж бачите, сестро Офеліє, я не люблю багато говорити про себе. Не маю такого звичаю і взагалі вважаю за негоже. Та, правду сказати, й несила мені. Але є речі, щодо яких ми з Сен-Клером не дійдемо згоди. Сен-Клер ніколи не розумів і не цінував мене. Мабуть, саме в цьому й причина всіх моїх недуг. Я хочу вірити, що він зичить мені добра, але всі чоловіки од природи себелюбні й нечулі до жінок. Таке принаймні моє переконання.

Міс Офелія з притаманною їй новоанглійською обачністю завжди боялася бути втягнута в чужі сімейні незгоди, а тут вона відчула, що йдеться саме до цього. Отож, прибравши похмурого й безстороннього вигляду, вона видобула з кишені довжелезну панчоху і ревно заходилась її доплітати. Уста її були міцно стулені, і цей вираз не згірш од слів говорив: «Не сподівайтесь зрушити мене на розмову. Мені байдуже до ваших справ». Шукати в неї співчуття було однаково, що в кам’яного лева. Одначе Марі на те не зважала. Досить і того, що її слухали, а говорити вона вважала за свій обов’язок. Отож, підкріпившись новим понюхом із гранчастого слоїка, вона провадила далі:

- Бачите, коли ми з Сен-Клером одружилися, я привезла на посаг власну маєтність та прислугу і маю законне право порядкувати ними на свій розсуд. Сен-Клер має свій ставок, своїх слуг, і як на мене, то нехай собі робить з ними, що хоче. Але ж він завжди в усе втручається. Погляди у нього просто нісенітні, а надто щодо челяді. Він поводиться зі слугами так, наче становить їх вище за мене, а то й за себе. Вони йому мало не на голову сідають, а він і пальцем не кивне. Ви вірите, де в чому Сен-Клер страшна людина, він мене просто жахає, хоч який він на взір і добродушний. Ось, приміром, він рішуче заборонив карати будь-кого в домі побоєм - це дозволено тільки йому самому й мені. І такий він тут непохитний, що я боюся й слово проти сказати. То можете собі уявити, до яких наслідків призводить ця заборона. Адже ж сам Сен-Клер нізащо нікого не вдарить, хоч би його й топтали під ноги, а я... ви розумієте, як жорстоко вимагати од мене таких зусиль. А слуги, вони ж, знаєте, однаково що великі діти.

— Не знаю цього і дуже рада, що не знаю! — відрубала міс Офелія.

— Дарма, ось поживете в наших краях, то навчитеся дечого на власному досвіді. Ви й гадки не маєте, які вони надокучливі, дурні, безтямні, вередливі й невдячні створіння!

Щоразу, як Марі зачіпала цю тему, їй, мов яким чудом, миттю прибувало снаги. Ось і тепер вона широко розплющила очі й, здавалося, забула про свою млость.

— Ви й уявити собі не можете, які муки доводиться терпіти од них хазяйці, і то щодня, щогодини, з будь-якого приводу. А скаржитися Сен-Клерові - марна річ. Він тільки й знає, що плескати свої нісенітниці. Каже, нібито ми самі зробили їх такими, які вони є, отож мусимо з ними миритися. А коли мовляв, їхні вади йдуть од нас, то надто жорстоко ще й карати їх за це. І ще каже, що, бувши ними, й ми чинили б не краще. Ви тільки подумайте — неначе можна прирівнювати їх до нас!

— А ви вважаєте, що вони не такі самі люди? — сухо запитала міс Офелія.

— Ну звісно, що ні! Таке скажете! Вони - нижча раса.

— То що ж, по-вашому, вони й душі не мають? — вже з обуренням спитала міс Офелія.

— Ні, чому ж, — позіхнувши, мовила Марі, — цього ніхто не каже. Але хоч чимось рівняти їх до нас просто безглуздо! А Сен-Клер добалакався до того, що розлучити нашу няню з чоловіком — це нібито однаково як розлучити мене з ним. Та яке ж тут може бути порівняння! Де б їй перечувати так, як я! Ні, це зовсім інші речі, далебі. І все ж Сен-Клер удає, ніби він цього не розуміє. Смішно навіть подумати, що няня здатна любити своїх замурзаних писклят так, як я люблю Єву. А проте одного разу Сен-Клер серйозно намагався мене переконати, що я повинна відіслати няню назад і взяти собі замість неї когось іншого. І то з моїм нездоров’ям та моїми стражданнями! Такого вже й мені було не стерпіти. Я не часто виказую свої почуття і взагалі поклала собі зносити все мовчки — та-ка-бо вже гірка доля заміжньої жінки, і я скорилася їй. Одначе того разу терпець мені урвався, і відтоді Сен-Клер більше про це не заговорював. Але з його вигляду й поведінки я бачу, що він затявся на своєму, і це боляче крає мені серце!