Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Хатина дядька Тома

— Не уявляю? Ви думаєте, я не знаю, що качалка валяється в Діни під ліжком, що тертушку до горіхів вона носить у кишені разом із тютюном, що в домі не менш як півсотні цукерниць і що посуд вона миє день серветкою, а день клаптем від старої спідниці? Та хоч як там воно є, а обіди в неї знамениті, і каву вона варить пречудову. Отож і судити її треба, як вояків та державників‘ — за здобутками.

— Але скільки переводиться добра... які збитки!..

— Ну що ж! Позамикайте все, що можете, й держіть ключі при собі. Видавайте всього помалу й ніколи не питайтеся про остачу — це неподобно.

— Оце мене й тривожить, Огюстене. Мені чогось здається, ніби ваші слуги не зовсім чесні. Чи певні ви, що на них можна звіритись?

Побачивши, яке серйозне та стурбоване в неї обличчя, Сен-Клер голосно засміявся.

— Далебі, сестрице, ви забагато хочете. Не зовсім чесні! Наче можна сподіватись од них чесності! Ну звісно, що нечесні! Та й з чого б їм бути чесними? Звідки б воно в них узялося?

— Чого ж ви не научаєте їх?

— Научати? Дурниці! Чого я, по-вашому, маю їх научати? Оце то знайшли навчителя! Що ж до Марі, то дайте їй лишень волю, і вона вам заб’є на смерть цілу плантацію негрів — її на це стане, будьте певні, - але шахрувати їх однаково не відучить.

— Невже серед них зовсім нема чесних?

— Трапляються подеколи такі безхитрі, правдиві та вірні од природи, що їх не зіб’є з пуття жоден лихий вплив. Та загалом негритянські діти змалечку починають тямити, що сягнути чогось вони можуть тільки темними манівцями. Інших доріг для них нема — ні в стосунках з батьками, ні з господинею, ні з малими паничами, з якими вони разом зростають. Хитрощі й двоєдушність помалу стають у них життєвим звичаєм, другою натурою. То де там сподіватись од них чогось іншого. І карати їх за не не годиться. Що ж до чесності, то я навіть не уявляю собі, як вони можуть бути чесні. Такі, як наш Том, це просто чудо!

— Який жах! — мовила міс Офелія. — Невже вам не соромно за себе?

— Не знаю, чи соромно. Нас таких чималенька громада, — відказав Сен-Клер. — Погляньте ви на вищих і нижчих у цілому світі — скрізь однакова картина. Нижчі верстви оддають і тіло своє і душу на пожиток вищим. Те саме і в Англії, те саме й повсюди... А ось і дзвоник! Тож забудьмо на час про наші суперечності й ходімте, сестрице, обідати.

По обіді міс Офелія саме була в кухні, коли хтось із чорної малечі гукнув:

— О, тітка Прю іде й бурчить, як завше!

До кухні зайшла висока й кощава темношкіра жінка. На голові вона несла кошик з гарячими булками та хлібцями.

— А, це ти, Прю! — озвалась до неї Діна.

Обличчя Прю було похмуре, голос грубий і сердитий.

Вона поставила кіш на підлогу, сіла навпочіпки і, впершись ліктями в коліна, промовила:

— Ох, бодай би я вже сконала!

— Чому ви хочете померти? - спитала міс Офелія.

— Скінчились би тоді мої муки, - хрипло відказала жінка, не зводячи очей від підлоги.

— А навіщо ж ти напиваєшся, Прю, і сама собі робиш шкоду? -обізвалася дженджуриста покоївка з квартеронок, побрязкуючи кораловими сережками.

Жінка спідлоба зиркнула на неї.

— Постривай, може, й сама колись така будеш. Отоді подивлюсь я на тебе! Радітимеш, як і я, краплині того зілля, аби забути своє горе.

— Ану, Прю, — мовила Діна, — показуй свої хлібці. Осьде й пані тут, вони заплатять.

Міс Офелія відібрала два десятки хлібців.

— Квитки отам на горішній полиці, в щербатому глечику, - сказала Діна. — Полізь, Джейку, дістань.

— Квитки... Які ще квитки? - спитала міс Офелія.

— Ми купуємо квитки в її хазяїна, а вона дає нам за них хліб.

— А коли я вертаюся, хазяїн лічать квитки й гроші і як чогось там недолічаться, то б’ють мене смертним боєм.

— Так тобі й треба, — мовила Джейн, ота метка покоївка. - Ти ж береш його гроші й пропиваєш. Оце таке вона чинить, пані.

— І завше так чинитиму. Інакше жити я не годна. А ото хильну та й забуваю своє горе.

— Це вельми зле й нерозумно, — сказала міс Офелія, — красти в хазяїна гроші й втрачати людську подобу.

— Може й так, пані. Та я однаково це робитиму, от робитиму - і край! Ох, сконати б мені швидше! Сконати й позбутися всіх мук...

Стара жінка важко підвелася й знову поставила на голову свій кіш, та, перше ніж вийти за двері, вона окинула поглядом молоду квартеронку, що й досі стояла, граючись своїми сережками.

- Думаєш, така вже ти краля з цими брязкотельцями! Радієш, трусиш кучерями й позираєш на всіх, мов яка цяця. Та дарма, ось доживеш колись і станеш така ж стара, злиденна й немічна, як і я. А бодай би таки стала! Отоді побачимо, чи ти не питимеш. Питимеш, іще й як! Геть зіп’єшся. Та й по заслузі, отак-то!..

Попередня
-= 84 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!