Слава ЗСУ!

І, злісно гмукнувши, вона вийшла з кухні.

- Ач, стара потвора! — мовив Адольф, що прийшов по воду господареві до гоління. - Бувши її хазяїном, я б ще дужче її лупцював.

- Куди вже там дужче, — озвалася Діна. - В неї і так уся спина геть розмальована, аж плаття застебнути не можна.

- Як на мене, то таких ницих істот не слід би й пускати в порядні доми, - сказала міс Джейн. — Як ви гадаєте, містере Сен-Кле-ре? - кокетно повела вона голівкою в бік Адольфа.

Треба завважити, що, привласнюючи різні господареві речі, Адольф прибрав собі і його ім’я; отож серед кольорових обивателів Нового Орлеана він був відомий як містер Сен-Клер.

- Цілком з вами згоден, міс Бенуар, — відказав Адольф.

Бенуар було дівоче прізвище Марі Сен-Клер, а Джейн належала їй.

- Дозвольте вас запитати, міс Бенуар, чи не до сьогоднішнього балу на вас ці сережки? Вони просто чарівні!

- Мені аж дивно, містере Сен-Клере, які ви всі, чоловіки, нескромні! — відказала Джейн, труснувши своєю гарненькою голівкою, так що сережки знов забряжчали. — От не танцюватиму з вами сьогодні цілий вечір, коли будете ще про щось питатися!

- Ой, та невже ж ви така жорстока? А я саме жадав спитати, чи будете ви сьогодні в своїй рожевій сукні, - не вгавав Адольф.

- Про що це ви тут? - запитала гарненька і жвава квартеронка Роза, збігаючи східцями до кухні.

- Цей містер Сен-Клер такий нескромний!

- Слово честі, ні, - мовив Адольф. - Ось нехай і міс Роза скаже.

- Я знаю, який він зухвалець, - сказала Роза, сердито стрельнувши оченятами на Адольфа. — Він так мене завше дратує!

- О дами, дами, моє серце напевне розірветься між вас двох! -промовив Адольф. — Одного ранку мене знайдуть на ліжку мертвого, і винні в тому будете ви.

- Ви тільки послухайте, що каже це жахливе створіння! — вигукнули обидві дами, заходячись сміхом.

- Ану вимітайтеся звідси, ви! Нема чого тут мені під ногами крутитись і дурниці плескати, — обізвалася Діна.

— Тітка Діна того така сердита, що не може піти на бал, — зауважила Роза.

— Ні до чого мені ваші мулатські бали, — одказала Діна. - Вихиляєтесь там одне перед одним і вдаєте з себе білих. А насправді ви такі самі муринки, як я.

— Тітка Діна щодня мастить помадою свої шорсткі крути ки, аби вони випростались, — мовила Джейн.

— А вони однаково крути ки, - докинула Роза, зловтішно труснувши своїми шовковистими кучерями.

— Хоч крутики, хоч патли - чи не те саме волосся?- озвалася Діна. - А ось нехай би хазяйка сказала, хто з нас більшого вартий -двійко отаких, як ви, чи одна я. Ану забирайтеся звідси, панство задрипане, не муляйте мені очі!

Тут розмову перервало втручання одразу з двох боків. Зі сходів долинув невдоволений голос Сен-Клера, що запитав Адольфа, чи не думає він там ночувати з водою до гоління. Водночас із їдальні вийшла міс Офелія і сказала:

— Джейн, Розо, чого це ви тут гулі справляєте? Ану йдіть на місце та беріться до шитва!

Тим часом наш приятель Том, що був у кухні при розмові зі старою пекаревою служницею, вийшов слідом за нею на вулицю. Він бачив, як вона почвалала геть, тихо стогнучи за кожним кроком. Зрештою вона поставила свій кіш на якийсь ґанок і взялася поправляти стару вицвілу шаль, що була в неї на плечах.

— Давай я трохи понесу твого коша, — співчутливо сказав Том.

— Чого б то? — озвалася жінка. — Не треба мені твоєї помоги.

— Ти начебто хвора або щось тобі не гаразд, — мовив Том.

— Ніяка я не хвора, - відрубала жінка.

— Якби я міг, - сказав Том, значливо дивлячись на неї, - якби я тільки міг тебе розраяти, щоб ти покинула пити. Хіба ти не знаєш, що це неминуча погибель?

— Я знаю, мені однаково горіти в пеклі, - понуро відказала жінка. - То нема чого мені про це й балакати. Я бридка й зіпсута, отож і втраплю прямісінько в пекло. Ой, тільки швидше б уже!

Том аж здригнувся на ті страшні слова, промовлені з похмурою пристрастю.

— Бідолашна! — мовив він. — А звідки ти родом?

— З Кентуккі. Тамтешній хазяїн тримав мене, щоб я родила й вигодовувала дітей, а коли вони трохи підростали, продавав їх. А тоді й мене продав торговцеві, а той перепродав теперішньому хазяїну.

— А чого ти стала так тяжко пити?

— Щоб приспати своє горе. Уже тут я народила ще одну дитину й думала, що сама її зрощу, бо мій хазяїн не торгує людьми. Яке було втішне дитинча! Попервах і хазяйці воно начебто полюбилося, бо ніколи не кричало й було гоже та пухкеньке. А потім хазяйка заслабла, і я її доглядала й теж заразилася лихоманкою, і в мене геть пропало молоко. Дитина почала сохнути, а хазяйка й слухати не хотіла, щоб купити їй молока. Казала, я любісінько можу годувати її тим, що їдять усі. А дитинча все сохло й кричало, кричало день і ніч, аж поки стало мов трісочка, і хазяйка од нього зовсім очманіла й казала, що то просто напасть. Казала, нехай би воно швидше померло, й не дозволяла мені бути при ньому ночами, бо, мовляв, через нього я не сплю й від того стаю ні на що не годна. Вона звеліла мені ночувати в її кімнаті, а дитинча я мусила залишати в комірчині на горищі, і одної ночі воно задихнулось там од крику, на смерть задихнулось. От відтоді я й п’ю, бо той крик дотепер лящить мені в вухах! П’ю і завше питиму! Хазяїн каже, що буду я горіти за це в пеклі, а я йому - що мені вже й так достоту пекло!