Слава ЗСУ!

Вона знов застогнала, підняла на голову свій кіш і понуро почвалала геть.

Засмучений Том рушив назад до господи. У дворі він побачив маленьку Єву. На голові в неї був вінок із тубероз, очі радісно блищали.

— А, Томе! От добре, що ти прийшов! Тато дозволив, щоб ти запряг коників і покатав мене в новій колясочці, — мовила вона, схопивши його за руку. - Ой, що це з тобою, Томе? Ти такий невеселий...

— Не гаразд мені панночко Єво, — сумно відказав Том. — Але коників я зараз запряжу.

— Ні, скажи мені, Томе, що тобі таке. Я бачила, ти розмовляв із сердитою старою Прю.

Том простими й зворушливими словами розповів їй історію старої жінки. Єва не скрикнула, не здивувалась, не заплакала, як то зробила б інша дитина. Вона лиш поблідла на виду, і очі їй затьмарила глибока тінь. Склавши руки на грудях, дівчинка тяжко зітхнула.

Розділ XIX ВРАЖЕННЯ ТА ВИСНОВКИ МІС ОФЕЛІЇ

(Продовження)

— Томе, не треба запрягати коні. Я не хочу кататися, — сказала вона.

— Чому, панночко Єво?

— Ці речі западають мені в серце, - мовила Єва. — Так, западають у серце, - поважно проказала вона знов. - Я не хочу нікуди їхати, — і, повернувшись, пішла в дім.

Минуло кілька днів, і замість старої Прю хліб принесла інша жінка. Міс Офелія саме була в кухні.

— А що таке з Прю? — спитала Діна.

— Прю більше не ходитиме, - загадково одказала жінка.

— Чому? — здивувалася Діна. — Померла вона, чи що?

— Ми не знаємо до пуття. Вона в коморі, — сказала жінка, позирнувши на міс Офелію.

Коли міс Офелія купила хлібців, Діна пройшла за жінкою до дверей.

— То що ж там усе-таки сталося з Прю? - запитала вона.

Жінці видимо кортіло про все розповісти і, трохи повагавшись,

вона тихо й таємниче промовила:

— Ну гаразд. Тільки ти нікому не кажи. Прю знов упилася, і її замкнули в коморі. Вона була там цілий день, а потім я чула, як вони казали, що її обсіли мухи і вона мертва!

Діна звела руки догори і, обернувшись, побачила поруч себе маленьку Єванжеліну. Великі, незбагненні очі дівчинки розширилися з жаху, щоки й уста побіліли.

— Ой лишенько! Панночка Єва зараз зомліють! І як це ми недогляділи, що вона таке почула? Ну й розгніваються ж її тато!

— Я не зомлію, Діно, — твердо мовила дівчинка. — І чому це мені не можна такого чути? Либонь, слухати мені легше, аніж бідолашній Прю було мучитись.

— Ой, та що ви! Ця історія зовсім не для такої малої тендітної панночки, як ви. Ще, гляди, до смерті налякаєтесь!

Єва тяжко зітхнула й повільно, занурено побрела нагору.

Міс Офелія стривожено запитала Діну, що сказала їй пекарева служниця. Діна переповіла їй усе до слова, а Том додав до цього деякі подробиці, що їх вивідав у тої ж таки жінки ще вранці.

— Обурлива історія! Жах та й годі! - вигукнула міс Офелія, захо-дячи до кімнати, де Сен-Клер лежав собі, читаючи газету.

— Ну-бо, яке там ще неподобство скоїлось? - запитав він.

— Яке? А ось яке: замордували стару Прю! - відказала міс Офелія і детально переповіла йому все, що чула, особливо наголосивши найразючіші подробиці.

— Я так і думав, що колись цим скінчиться, — сказав Сен-Клер, знову беручись до газети.

— Ви так і думали! А ви не думаєте, що треба щось вдіяти? - спитала міс Офелія. - Невже у вас тут нема урядовців, що втручалися б у подібні справи?

— Заведено вважати, що в таких випадках найбільш зацікавленою особою є власник і що це досить надійна убезпека. А коли лю-дина сама воліє знищувати свою власність, то я вже й не знаю, що гут можна вдіяти. Здається, та нещасна жінка була злодійка і п’яничка, отож навряд чи вдасться збудити до неї співчуття.

— Це ж нечувана жорстокість! Це просто жахливо, Огюстене!

— Люба сестрице, моєї вини тут нема, і зарадити цьому я теж нічого не можу, бо якби міг, то щось таки вдіяв би. Та коли ниці бездушні люди чинять відповідно до своєї натури, що можна вдіяти? Вони повновладні господарі, свавільні деспоти. Втручатися в цю справу марно, нема такого закону, щоб хоч якось до неї прикласти. Найліпше заплющити очі й затулити вуха. Оце єдине, що нам лишається.

— Як ви можете заплющувати очі на таке злочинство?

— Люба моя сестрице, а чого ви сподіваєтесь? Адже цілий народ -принижений темний і пасивний - беззастережно віддано під владу людям, анітрохи не кращим від більшості обивателів нашого світу, людям безпорадним і нерозважливим, що не вміють навіть пильнувати власної вигоди. То що ж робити в такому оточенні людині шляхетній та чутливій, як не заплющувати очі й не придушувати порухи серця? Не можу ж я купувати кожного нещасного, якого десь побачу. Не можу й стати мандрівним лицарем і карати кожну несправедливість у цьому великому місті. Найбільше, що я можу, — це старатися не чинити їх самому.