Слава ЗСУ!

Міс Офелія стояла мовчки, наче громом уражена. Сен-Клер, мов пустотливий хлопчисько, яким він і був у душі, видимо тішився з її подиву. Тоді знов обернувся до дівчинки й сказав:

- Топсі, оце твоя нова хазяйка, і я віддаю тебе їй. Гляди мені, шануйся.

— Еге, пане, — покірливо озвалася Топсі, зблиснувши своїми лихими оченятами.

- Ти повинна бути хорошою дівчинкою, Топсі. Зрозуміла? — мовив Сен-Клер.

— Еге ж, пане, - відказала Топсі, і'оченята її знову зблиснули.

— Огюстене, ну навіщо, навіщо вона вам? — здобулась на слово міс Офелія. — У домі й так повно цих малих бузувірів, не можна й кроку ступити, щоб не спіткнутися на котрогось. Вийдеш уранці з кімнати, аж глядь — одне спить під дверима, друге виткнуло свою чорну голову з-під стола, а ще одне вмостилося на підстилці. Скрізь тільки й бачиш, як вони гримасують, скалять зуби, вовтузяться на підлозі! То навіщо ж, скажіть мені, вам знадобилася ще й ця?

- Я ж вам сказав - щоб ви її виховували. Ви завжди розводитесь про виховання, от я й надумав зробити вам подарунок. Беріть це дике створіння під свою руку й доводьте його до пуття.

- Та не потрібна вона мені, зрозумійте. З мене й тих, що є, задосить.

— Отакі ви всі, доброхоти!.. А покажіть мені хоч одного, що взяв би котрогось із цих нещасних до себе в дім та сам і провадив. Де там! Як доходить до діла, то вони ураз і брудні, й неприємні, і мороки з ними забагато, і все таке інше.

- Огюстене, ви ж знаєте, що я так не думаю, - відказала міс Офелія, видимо поступаючись. — Зрештою, може, це й справді мій обов’язок, — додала вона, уже прихильніше поглянувши на дівчинку.

Сен-Клер торкнув саме ту, що треба, струну. Сумління міс Офе-лії ніколи не дрімало.

— І все-таки, — зауважила вона, — я не розумію, навіщо було її купувати. В домі й без того їх стільки, що мені б не вистачило на всіх ні часу, ні снаги.

— Ну гаразд, сестрице, — мовив Сен-Клер, одводячи її набік. — Пробачте мені моє недоречне базікання. Ви така добра, що все воно справді ні до чого. Так от, річ у тім, що ця істота належала двом п’яницям, які держать тут непоодаль таку собі пивничку. Я щодня поминаю її, і мені вже набридло чути, як верещить ця дівчинка, коли вони її лупцюють і лають. На взір вона кмітлива й потішна, і схоже на те, що з неї можна щось зробити. Отож я й купив її, щоб віддати вам. Спробуйте виховати її по-своєму, як у Новій Англії, і подивіться, що з того вийде. Ви ж знаєте, я сам на таке не здатен, але хотів би, щоб ви спробували.

— Гаразд, я зроблю все, що зможу, - сказала міс Офелія.

Вона підступила до своєї нової підданиці з таким виглядом, наче зближалася до страшного чорного павука, не бувши певна щодо його замірів.

— Вона страшенно брудна і майже гола, — мовила вона.

— То одведіть її наниз і загадайте комусь, щоб її вимили й одягнули.

Міс Офелія повела дівчинку до кухні.

— Не збагну я, куди це хазяїнові ще одна муринка!— сказала Діна, неприязно озираючи дівчинку. — Ну, та мені під ногами крутитись я їй не дозволю!

— Пхе! — гидливо мовили Роза і Джейн. — Хай не навертається нам на очі! І навіщо хазяїнові стільки цих брудних муринів - просто дивно!

— Хто б казав! Чи ти сама не така ж муринка, міс Розо? - спалахнула Діна, якій здалося, що останні слова стосуються її. — Ти, либонь, уявляєш собі, що ти біла. А насправді ні се ні те — ні біла ти ні чорна. Як на мене, то ліпше вже щось одне.

Міс Офелія зрозуміла, що в цьому стані не знайдеться охочих вимити й одягнути новеньку, отож довелось їй узятися до діла самій. Джейн знехотя й бридливо дечим їй допомагала.

Подробці того туалету бездоглядної, занедбаної дитини — не для делікатних вух. А скільки ще людей на цьому світі мусять жити й помирати в таких умовах, що сама розповідь про них тяжко вразила б чутливу душу! Одначе міс Офелія була жінка тверда й рішуча. Переборовши огиду, вона мужньо, не проминаючи жодної дрібниці, довела розпочату справу до кінця, хоч, як правду сказати, вигляд мала при цьому не вельми захоплений, бо найбільше, на що могли подвигнута її високі засади, було терпіння. Та коли вона побачила на спині та плечах дитини великі рубці й синяки - незгладні сліди вживаної щодо неї методи виховання, - серце її сповнилось жалю.

— Ви погляньте! - мовила Джейн, показуючи на ті сліди. — Чи це не доказ того, яка вона зіпсута? Наморочимось ми з нею, от побачите. Терпіти не можу цих муринят! Такі вони бридкі! І навіщо це хазяїн купив її?

Згадане «муриня» слухало ті міркування з таким самим, як і перше, покірливим та сумовитим виглядом, лиш крадькома зиркаючи своїми гострими блискучими оченятами на сережки у вухах Джейн.