Слава ЗСУ!

— А так, дядечку Томе, тепер уже достоту гарно виходить, — сказала Єва, потішено роздивляючись листа. — Ото зрадіє твоя жінка і твої бідні діточки! Як це зле, що тобі довелось їх покинути! Ось я попрошу тата, щоб він колись одпустив тебе до них.

— Пані казала, що одразу, як назбирає грошей, пришле за мене викуп, — озвався Том. — Гадаю, вона додержить слова. А панич Джордж пообіцяв, що сам приїде по мене, й дав мені на запоруку оцього долара.

І Том витяг з-під одежі свій дорогоцінний долар.

— О, тоді він напевне приїде! - мовила Єва. - Я така рада!

— Отож я й хотів послати їм листа, аби вони знали, де я. Нехай би моя бідна Хлоя дізналась, як мені тут добре, бо вона ж так побивалася, сердешна!

— Ти тут, Томе? — почувся голос Сен-Клера, що саме ступив на поріг.

Том і Єва рвучко обернулися.

— Що це тут у вас? - запитав Сен-Клер, підходячи і дивлячись на грифельну дошку.

— Том пише листа, а я йому помагаю, - відказала Єва. - Гарно виходить, правда ж?

— Не хочу вас обох засмучувати, — сказав Сен-Клер, — але краще б ти, Томе, попросив мене, щоб я сам написав тобі листа. Ось я вернуся з прогулянки й напишу.

— Йому треба написати про важливі речі, - мовила Єва. - Розумієш, тату, його хазяйка хоче прислати гроші, щоб викупити його. Вона сама йому сказала.

Сен-Клер подумав собі, що це, мабуть, одна з тих обіцянок, що їх дають слугам добродушні хазяї, аби полегшити їм страждання від продажу, а самі й не думають справджувати збуджених в такий спосіб надій. Одначе він нічого не сказав з цього приводу, лиш загадав Томові осідлати коней до прогулянки.

Того ж вечора Томів лист був належним чином написаний і віднесений на пошту.

Тим часом міс Офелія і далі вперто провадила свою лінію в господарстві. Уся челядь, починаючи від Діни й кінчаючи найменшим кухарчуком, однодушно визнала її «чудною» — це слівце південні слуги прикладають звичайно до тих осіб над ними, що не припали їм до душі.

Хатнє вельможество, себто Адольф, Джейн і Роза, погодилось на тому, що вона зовсім не пані, - мовляв, справжні пані ніколи не працюють так, як вона, та й загалом і вигляд у неї не той. Просто дивно, казали вони, що така особа може бути родичкою Сен-Клєрів.

Навіть Марі запевняла, що їй уже просто несила дивитися, як сестриця Офелія увесь час щось робить. І як по правді, то бурхлива діяльність міс Офелії таки давала деякі підстави до тих нарікань. Від рана до темна вона шила, наживляла, стібала, та ще й з таким завзяттям, наче то була хтозна-яка нагальна справа. А коли смеркалось, відкладала шитво й тут-таки бралася до плетива, що його завжди мала напохваті. І знову сиділа заклопотана, так само ревно орудуючи дротиками. Тож дивитись на неї і справді було нелегко.

Розділ XX

топа

Одного ранку, коли міс Офелія сиділа занурена в якусь роботу, знизу до неї долинув голос Сен-Клера.

- Ідіть-но сюди, сестрице! Я вам щось покажу.

— Що таке? - запитала міс Офелія, спускаючись сходами з шитвом у руках.

— Я тут купив для вас дещо, ось погляньте, - сказав Сен-Клер.

За цими словами він підштовхнув наперед маленьку негритянську дівчинку, років десь на вісім чи дев’ять.

То була чи не найчорніша дитина чорної раси. Її оченята, круглі та блискучі, мов скляні намистини, неспокійно бігали, з цікавістю озираючи все довкола. Зачудована небаченими дивами у вітальні свого нового господаря, вона трохи розтулила рота, відкривши рівний ряд сліпучо-білих зубів. Її кучеряве волосся було заплетене в тоненькі дрібушки, що безладно стирчали на всі боки. На обличчі її дивно поєдналися злоба й хитрість, ледь приховані, мов вуалем, виразом сумовитої та врочистої поважності. Одягнена в брудне й подерте плаття з мішковини, вона стояла, з удаваною соромливістю склавши руки, і було в усій її подобі щось химерне, сказати б, відьомське.

Прикро вражена виглядом дівчинки, міс Офелія обернулася до Сен-Клера й запитала:

- Огюстене, ну навіщо ви притягли сюди цю істоту?

— Та кажу ж — для вас, щоб ви належно її виховували й научали. Вона здалася мені доволі кумедним малим галченям. Ану, Топсі, — обернувся він до дівчинки, свиснувши так, неначе кликав собача, — заспівай нам і покажи, як ти вмієш танцювати.

У блискучих чорних оченятах дівчинки спалахнув недобрий вогник, і вона високим чистим голосом завела чудної негритянської пісні, сплескуючи в долоні й притупуючи ногами в лад мелодії. Вона вертілася дзиґою, змахувала руками, виляла колінами в якомусь дикому, чудернацькому ритмі, видобуваючи з себе химерні горлові звуки, притаманні негритянському співові. Нарешті, двічі крутнувшись у повітрі й видавши наостанку неймовірний протяглий зойк, схожий хіба що на гудок паротяга, вона враз спинилася, склала руки на грудях і прибрала сумирного та поважного вигляду, лиш хитрувато стріляючи оченятами.