Слава ЗСУ!

193

Аж ось собаки завалували, ми наддали ходу й нарешті зрушили його. Він біг та стрибав, мов олень і на якийсь час залишив нас далеко позаду, та кінець кінцем застряг у непрохідній хащі й обернувся до нас лицем, щоб боронитись. І мушу вам сказати, що бився він з собаками прехоробро. Він розкидав їх на всі боки, а трьох убив на смерть самими голими кулаками. Та постріл з рушниці звалив його додолу, і він упав поранений, весь у крові, майже біля моїх ніг. Бідолаха подивився на мене, і в очах його були мужність і розпач водночас. Я одігнав собак, заступив дорогу ловцям і сказав, що він мій бранець. То було єдине, що я міг зробити, аби вони в запалі перемоги не пристрілили його там-таки на місці. А що я наполягав на нашій умові, то Олфред таки продав його мені. Отоді я й узявся до нього, і десь за два тижні він став у мене такий слухняний та сумирний, що аж любо глянути.

— То що ж ти все-таки йому робив? - запитала Марі.

— Та нічого особливого. Примістив у своїй кімнаті, загадав послати йому добру постіль, перев’язав рани й сам доглядав його, аж доки він знову звівся на ноги. А згодом виправив для нього ви-звільного листа й сказав,.що він може йти собі куди хоче.

— І він пішов? — спитала міс Офелія.

— Ні. Цей нерозумник порвав листа й наодріз відмовився покинути мене. Ніколи я не мав такого хороброго, чесного й відданого слуги. Потім він багато років доглядав мою садибу на озері і там теж показав себе якнайкраще. Я втратив його за першої пошесті холери. Власне, він наклав життям задля мене. Я тоді захворів і мало не вмер. І от, коли всі з ляку повтікали хто куди, Сціпіон сам один ходив коло мене і надлюдськими зусиллями повернув мене до життя. Та одразу ж по тому й сам, бідолаха, звалився, і ніщо не могло його порятувати. Ні за ким я так тяжко не жалів, як за ним.

Під час цієї розповіді Єва помалу підступала все ближче до батька. Уста її розтулилися, очі споважніли й захоплено розширились.

Коли Сен-Клер замовк, вона раптом обхопила його за шию і гірко, розпачливо заридала.

— Єво, доню моя, що тобі таке? - запитував Сен-Клер, відчуваючи, як стрясається від ридань усе її тільце. — Цій дитині не можна слухати про такі речі, — додав він. — Надто вона нервова.

— Ні, тату, я не нервова, — озвалася Єва, нараз опановуючи себе, з рішучістю, аж дивній у малій дитині. - Я не нервова, просто такі речі западають мені в серце.

— Як це розуміти, Єво?

— Я не можу тобі пояснити, тату. Оце я все думаю, думаю. Може, колись тобі розкажу.

— Ну гаразд, думай собі, люба, тільки не плач і не тривож свого тата, — мовив Сен-Клер. — А ось поглянь-но, якого прегарного персика я для тебе знайшов!

Єва взяла персика й усміхнулася, хоч кутики її уст і досі нервово посіпувались.

— Ходімо подивимось на золотих рибок, — сказав Сен-Клер, беручи її за руку й виводячи на веранду.

За кілька хвилин крізь шовкові завіси долинув веселий сміх: то Єва з батьком ганялись одне за одним по алеях і перекидалися трояндами.

Не вийшло б так, що за пригодами всіх цих високородних героїв ми занедбаємо нашого скромного приятеля Тома. Та коли читач разом з нами загляне до невеличкої комірчини над стайнею, він дізнається дещо про Томів побит.

То було доволі пристойне помешкання, в якому стояли ліжко, стілець і грубий столик. Перед цим-от столиком ми й бачимо Тома: він схилився над грифельною дошкою, занурений у якусь справу, що, видимо, потребує од нього чималого напруження думки.

А річ ось у чім. Томова туга за рідною домівкою стала така нестерпна, що він попрохав у Єви аркуш писального паперу й, зібравши докупи всі свої мізерні знання з краснопису, набуті під орудою панича Джорджа, поставив собі сміливу мету написати листа. Отож він і сидить тепер над грифельною дошкою, ревно виводячи чернетку. То для нього вельми клопітна робота, бо деякі літери він геть позабував, а ті, що пам’ятав, не знав до ладу, куди ставити. А поки він отак силкувався й зосереджено сопів, Єва легко, мов пташка, пурхнула на стілець позад нього й стала дивитись через його плече.

— Ой, дядечку Томе, які кумедні закарлюки ти вимальовуєш!

— Я пробую написати листа, панночко Єво, до своєї бідолашної старої та діточок, — сказав Том, потираючи долонею очі. — Та боюся, нічого з того не вийде.

— Якби ж то я могла помогти тобі, Томе! Мене трохи вчили писати. Торік я знала всі літери, та, мабуть, уже забула.

Єва прихилилась до нього своєю золотистою голівкою, і вони заповзялися жваво обговорювати справу, обоє однаково поважні й однаково невідущі. Отак, радячись між собою за кожне слово, вони ревно трудилися над листом, аж поки він, як запевне здавалось обом, став скидатися на справжнє письмо.