Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Хроніка вбивства, про яке всі знали заздалегідь

Брати Вікаріо розповіли про свій намір принаймні дванадцятьом людям, які приходили по молоко, і ті ще до шостої години рознесли звістку по всьому містечку. Клотільді Арменті здавалося неможливим, щоб про це не знали в будинку навпроти. Вона думала, що Сантьяго Насара вдома немає, бо вікно у його спальні не світилося, і всіх, кого бачила, вона просила застерегти його, якщо де-небудь з ним стрінуться. Переказала цю звістку навіть отцю Амадорові через послушницю, яка приходила по молоко для черниць. Одразу по четвертій годині, побачивши світло в будинку Пласіди Лінеро, вона послала останнє термінове оповіщення Вікторії Гусман через жебрачку, яка щодня приходила до неї просити трохи молока. Коли заревів гудок єпископського пароплава, майже все містечко було на ногах, щоб зустріти свого духовного пастиря, і дуже мало хто не знав, що близнюки Вікаріо чатують на Сантьяго Насара і збираються вбити його, і, крім того, геть усі знали причину аж до найменших подробиць.

Клотільда Армента ще не встигла продати все молоко, коли брати Вікаріо повернулися з двома новими ножами, загорнутими в газети. Один був для розрубування туш, з твердим потемнілим лезом у дванадцять дюймів завдовжки і три завширшки, який Педро Вікаріо зробив собі з пилки за тих часів, коли через війну не привозили німецьких ножів. Другий ніж був коротший, широкий і кривий. Слідчий намалював його в своєму протоколі, можливо, через те, що не спромігся чітко його описати і лише ризикнув зазначити, що він скидався на мініатюрний ятаган. Обидва ці ножі були грубі і стерті від давнього користування, і саме ними вчинено злочин.

Фаустіно Сантос не міг збагнути, що сталося. «Вони знову прийшли гострити ножі, — розповів він мені, — і стали кричати, щоб усі чули, що випустять кишки Сантьяго Насарові, отож я подумав; це вони й досі не очуняли від перепою, до того ж не придивився до ножів і вважав їх тими самими». Цього разу, одначе, Клотільда Армента помітила, тільки-но близнюки увійшли, що рішучість їхня дуже похитнулася.

Бо незадовго перед тим між братами виникла перила незлагода. Вони не тільки були зовсім іншої вдачі, ніж здавалося на перший погляд, а й мали дуже різні характери — особливо це проявлялось у складних випадках життя. Ми, їхні друзі, помітили це ще в початковій школі. Пабло Вікаріо, на шість хвилин старший, ніж його брат, мав багатшу уяву і був рішучіший аж до юнацького віку. Педро Вікаріо завжди здавався мені сентиментальнішим і через те зосередженішим у собі. У двадцять років обох призвали на військову службу, але Пабло Вікаріо незабаром відпустили додому, щоб лишався з батьками. Педро Вікаріо відслужив одинадцять місяців у військах охорони громадського порядку. Армійська дисципліна і постійний страх смерті розвинули в ньому покликання командувати, і після цього він призвичаївся усе вирішувати за свого брата. Педро демобілізувався з гонореєю, що чинила впертий опір найбрутальнішим методам військової медицини, а згодом миш'яковим ін'єкціям та перманганатовим промиванням, що їх прописував хворому доктор Діонісіо Ігуаран. Лише у в'язниці його змогли вилікувати. Ми, їхні друзі, одразу збагнули, що Пабло Вікаріо зненацька відчув себе цілком залежним від молодшого брата, коли той повернувся з казарменою душею і з недавно засвоєною звичкою задирати сорочку й показувати всім, хто хотів це бачити, шрам від кульової рани з дренажем у лівому боці. Пабло навіть відчував своєрідну пошану до братової гонореї — цієї геройської хвороби, що нею колишній солдат пишався як воєнною відзнакою.

Це Педро Вікаріо, як він сам посвідчив на допиті, прийняв рішення вбити Сантьяго Насара, і спочатку братові лишалося тільки наслідувати його. Але той же таки Педро, як з'ясувалося згодом, вирішив, що вони виконали свій обов'язок, коли алькальд роззброїв їх, і тоді Пабло Вікаріо перебрав командування на себе. Жоден з двох не згадав про цю незлагоду між ними в розмові зі слідчим, який допитував кожного з братів окремо. Але Пабло Вікаріо казав мені кілька разів, що він насилу переконав брата довести їхній намір до кінця. Можливо, то був тільки скороминущий напад страху, але Пабло Вікаріо довелося іти в саж самому шукати два інші ножі, тим часом як брат у страшних муках крапля по краплі силкувався помочитися під тамариндами. «Мій брат ніколи не уявляв собі, що це таке, — розповів мені Педро Вікаріо під час нашої єдиної зустрічі. — То було ніби мочитися розтовченим склом». Вийшовши на подвір'я з новими ножами, Пабло Вікаріо побачив, що брат досі обіймається з деревом. «Він був весь зрошений холодним потом від лютого болю і, ледь повертаючи язиком, сказав, щоб я йшов сам, бо він не в спромозі зараз убивати нехай там кого». Педро сів на один з дощаних столів, поставлених під деревами для весільного бенкету, і спустив штани до колін. «Певне, з півгодини він міняв собі пов'язку», — розповів мені Пабло Вікаріо. Насправді брат затримався не довше, ніж на десять хвилин, але його дії були для Пабло Вікаріо такими незбагненними й таємничими, що він витлумачив це як нову спробу брата згаяти час до світанку і в такий спосіб ухилитися від виконання їхнього святого обов'язку. Отож він сунув йому в руку ніж і майже силоміць потяг його на пошуки загубленої честі сестри.

Попередня
-= 16 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!