Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Ріка Хуліо Кортасар

Хуліо Кортасар

РІКА

Атож, здається, все було саме так: ти пішла, белькочучи казна-що, погрожуючи, що кинешся в Сену, повторюючи одну з тих фраз, які людина часом мимрить цілу ніч, лежачи на зіжмаканому простирадлі і відчуваючи в роті гіркий присмак, торкаючись у темряві рукою і ногою тіла того, хто, власне тебе не слухає, бо ж я давно вже тебе не слухаю, і коли ти щось таке кажеш, воно ніби діється поза моїми стуленими повіками, по суті, поза сном, що раз у раз мене зморює. Мені байдуже, чи ти кудись пішла, чи ти втопилася, чи все ще блукаєш набережною, вдивляючись у воду, а крім того – все це неправда бо ти спиш поруч зі мною і нерівно дихаєш уві сні, отож ти нікуди не пішла, просто вийшла на мить серед ночі, ще до того, як я провалився у сон; ти виходила погрожуючи, що підеш і втопишся в Сені, а насправді ти злякалась і відмовилась від свого наміру, і ось ти вже тут, поруч, майже торкаєшся мене, здригаєшся так, ніби тобі щось сниться, ніби сниться, що ти таки пішла, і, зрештою вийшла на набережну і кинулась у воду. Чи ж можна отак спати, проливаючи вві сні дурні сльози, спати до одинадцятої, коли приносять газети з повідомленнями про самогубців, що справді втопились у річці?
Ти смішиш мене, бідолашко. Смішиш своєю трагічною позою, своєю манерою виходити, грюкати дверима, ніби провінційна акторка. Цікаво, чи ти віриш у те, що тобі пощастить здійснити свої погрози, що ти налякаєш мене оцим шантажем, нескінченними сценами, коли сльози чергуються з лайкою й докорами. Ти заслуговуєш на іншого чоловіка, який краще за мене міг би підкидати тобі репліки, ось тоді все виглядало б як у зразкової пари; витончений розклад подружнього життя людей, що їдять одне одного, пильнуючи водночас, чи не перейшли межі, бо ж повинні й далі жити разом, переконуючи одне одного в своїй правді пустки і дна каструлі. Але, як бачиш, я обираю мовчання: запалюю сигарету і слухаю, як ти говориш, як ти скаржишся (справедливо, але що я можу вдіяти), або ще краще: куняю, заколисаний твоїми звичними прокляттями, заплющую очі, і крізь перші хвилі сну бачу, як ти жестикулюєш у тій химерній нічній сорочці при світлі люстри, яку нам подарували на одруження, та зрештою засинаю і забираю з собою у сон – признаюсь тобі в цьому мало не закохано – кращі з твоїх рухів, твоїх звинувачень, твій верескливий голос, твої перекривлені і бліді від люті вуста. Забираю, щоб збагатити мої власні сни, де ніхто й ніколи – можеш мені повірити – не збирається топитися.
Але коли вже так, то я маю право спитати, що ти робиш у цьому ліжку, якщо ти вирішила поміняти його на інше, просторіше і рухливіше. І ось ти спиш, час від часу ворушиш ногою, змінюючи візерунок складок на простирадлі, здаєшся чимось роздратованою, навіть не роздратованою, а скоріше згорьованою від гіркого знесилення, твої вуста зневажливо закопилені, з них нерівно видихається повітря, потім вони рвучко хапають його, і я думаю, що коли б не був такий вимучений твоїми безглуздими погрозами, признався б собі, що ти знову гарна, що сон ніби повертає тебе до мене, що можливі і жадання, і згода, чи, може, нове відстрочення, щось не таке каламутно-неспокійне, як оцей світанок, коли виїжджають перші автомобілі і півні бридко випинають свою жахливу прислужливість. Не знаю і не хочу питати, чи ти таки справді пішла, чи це ти, виходячи грюкнула дверима тієї миті, коли я саме поринав у забуття, може, тому мені й хочеться торкнутись тебе, не тому, що сумніваюся, чи ти поряд зі мною; певне, ти й на мить не виходила з кімнати, певне, то вітер хряснув дверима, а мені наснилося, ніби ти вийшла, в той час як ти, думаючи, що я не сплю, вигукувала погрози, стоячи в ногах ліжка. Ні, не тому я торкаюсь тебе, а тому, що мені майже солодко доторкнутися рукою до твого плеча, що здригається і відштовхує мене в зеленій напівтемряві світанку. Простирадло прикриває тебе лише наполовину, мої пальці починають спускатися до гладенького вигину твоєї шиї, нахиляючись, я вдихаю твій віддих, що пахне ніччю й сиропом, я сам незчувся, коли мої руки обійняли тебе, й чую, як ти постогнуєш і водночас намагаєшся мене відштовхнути, але ми надто добре знаємо цю гру, щоб повірити в неї, ти таки мусиш віддати мені свої вуста, з яких зриваються уривки слів, марно твоє скорене сном тіло пручається, щоб звільнитися, ми з тобою ніби одне ціле, наче біла й чорна вовна сплутані в клубок, боремося, ніби два павуки в банці. Помічаю, як з-під простирадла, яке ще трохи затуляє тебе, ніби блискавка майнула і загубилась в темряві, і ми вже голі обоє, світанок обіймає нас і примирливо з’єднує в одну трепетну істоту, але ти все ще опираєшся, прагнеш боротися, звиваєшся, випростуючи руки у мене над головою, блискавично розкриваючи стегна, щоб знов зімкнути свої жахливі кліщі, які хотіли б відділити мене від себе самого. Я маю оволодіти тобою неквапом (ти знаєш, я завжди роблю це з урочистою грацією), не кривдячи тебе, згинаю очеретинки твоїх рук, сам поринаю в насолоду, від якої в тебе судомно стиснуті пальці, неймовірно розплющені очі, твій ритм нарешті переходить у лагідні оксамитові рухи, у глибокі видихи, що линуть мені просто в обличчя, я злегка пещу твоє волосся, розсипане на подушці, у зеленій півтемряві здивовано бачу, що рука в мене мокра, і перш ніж упасти обік тебе, вже знаю, що тебе витягли з води, але, певна річ, запізно; і що ти лежиш на камінні набережної, оточена черевиками й голосами, лежиш навзнак, гола, а волосся твоє злиплось від води, і очі у тебе розплющені.

Попередня
-= 1 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!