Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Кінець Вічності

Швидким рухом Твісел увімкнув механізм, що відчиняв двері пультової, й увірвався всередину, збуджено вигукнувши:

— Збулося! Збулося! Ми замкнули коло!

Йому аж сперло віддих, і він не зміг більше нічого сказати.

Харлан мовчав.

Твісел підійшов до вікна й уперся долонями в скло. Харлан помітив, як тремтять його руки, вкриті старечими плямами. Здавалося, Харланів мозок був неспроможний відокремлювати важливе від неістотного й тільки тупо вихоплював з навколишньої дійсності окремі, випадкові деталі.

«Яке це все має значення?» — втомлено подумав він. І що взагалі тепер має значення?

Твісел озвався знову. Його слова долинали до Харлана немов іздалеку.

— Тепер можу признатися тобі, що я здорово хвилювався, хоч і не подавав знаку. Сеннор свого часу любив повторювати, що з усього цього нічого не вийде. Мовляв, обов’язково щось станеться непередбачене і все піде шкереберть… Що?

Він різко обернувся, почувши, як Харлан щось похмуро пробуркотів.

Харлан заперечливо похитав головою і здавлено промовив:

— Нічого.

Твісел не став допитуватися, а, відвернувшись до вікна, вів далі. Було незрозуміло, чи він звертається до Харлана чи говорить в повітря. Здавалося, йому просто хочеться вибалакатися за всі свої роки тривог і хвилювань.

— Сеннор — непоправний скептик. Скільки доводилося сперечатися з ним, переконувати його! Ми наводили йому математичні положення, посилалися на дані, одержані багатьма поколіннями дослідників за весь біочас існування Вічності. Він відмітав усі наші доводи й виставляв проти них так званий парадокс людини, яка зустрічає саму себе. Та ти ж чув, як він говорив про парадокс. Це його улюблена тема.

«Не можна знати свого майбутнього», — казав Сеннор. Але, наприклад, я, Твісел, знав, що хоча буду дуже старий, але доживу до тієї миті, коли Купер вирушить у свою подорож у минуле за межі Вічності. Я знаю й інші подробиці свого майбутнього, знаю, що я муситиму зробити.

«Це неможливо, — наполягав на своєму Сеннор. — Знання майбутнього обов’язково змінить Реальність, навіть коли це означатиме, що коло ніколи не замкнеться і Вічність не буде створено».

Чому він так вважав, мені невідомо. Може, він щиро вірив у свої слова, може, то була своєрідна інтелектуальна гра, а може, йому просто хотілося подратувати нас своїми непопулярними поглядами. В усякому разі, справи з проектом посувалися вперед і дещо із написаного в мемуарах почало здійснюватися. Наприклад, ми знайшли Купера саме в тому Сторіччі і в тій Реальності, які були зазначені в мемуарах. Уже самий цей факт ущент розбивав теорію Сеннора, але він не журився. Якраз тоді в нього з’явилося вже нове захоплення.

Твісел тихо засміявся, не помічаючи, що сигарета вже догоріла майже до пальців. — І все-таки в мене було неспокійно на душі. Адже й справді щось могло трапитися непередбачене. Реальність, у якій було створено Вічність, могла змінитися, щоб запобігти, як висловлювався Сеннор, «парадоксові». І тоді, в цій новій Реальності, вже не було б Вічності, вона перестала б існувати. Іноді в нічній темряві, коли мене мучило безсоння, мені починало здаватися, що й справді так і буде. І тепер, коли все вже позаду, я можу посміятися з себе, старого дурня.

— Обчислювач Сеннор мав рацію, — тихо промовив Харлан.

Твісел різко обернувся.

— Що ти сказав?!

— Проект провалився. Коло не замкнене.

В голові у Харлана почало прояснюватися.

— Що ти верзеш? — Старечі Твіселові руки з несподіваною силою вп’ялися Харлану в плечі. — Ти занедужав, мій хлопчику. Перевтомився.

— Ні, я не хворий. Мені все остогидло. Ви. Я. Але я не хворий. Ось часометр. Подивіться самі.

— Часометр?

Тоненька стрілка приладу зупинилася в правому кутку шкали біля поділки 27-го Сторіччя.

— Що тут сталося?

Радісний вираз умить зійшов із Твіселового обличчя. Натомість проступив страх.

Харлан уже цілком опанував себе.

— Я розплавив запобіжний механізм і вивільнив важіль управління.

— Як тобі це вдалося?

— У мене був випромінювач. Я розібрав його, видобув з нього мікрореактор, що правив там за джерело живлення, і скористався ним як автогенним різаком. Його вистачило на один спалах, та цього було досить. Ось що від нього залишилося.

Харлан пхнув ногою купку металевих уламків, що валялися у кутку.

Твісел і досі не міг повірити в те, що сталося.

— У двадцять сьоме? Ти хочеш сказати, що Купер потрапив у двадцять сьоме Сторіччя?

— Я не знаю, куди він потрапив, — байдужим тоном відповів Харлан. — Спочатку я перевів важіль униз, далеко за двадцять четверте. Не знаю куди. Я не подивився. Потім переставив трохи назад і також не подивився.

Попередня
-= 62 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!