Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Кінець Вічності

— А чого вони мають потерпати? — промовив Харлан з виглядом людини, яку хвилюють поважніші проблеми.

— Уяви собі, — перейшов на шепіт Твісел, — що вони були спокійні доти, поки Сектори в Прихованих Сторіччях залишалися безлюдними. Для них це означало, що в нас немає ніяких агресивних намірів. І раптом хтось порушив перемир’я, або назви це як хочеш, й оселився де-небудь за 70 000-м. Що, коли вони вважатимуть таке порушення ознакою першого серйозного вторгнення? Вони можуть відгородити від нас свій Час — адже їхня наука набагато випередила нашу. А коли так, то вони можуть вчинити те, що здається неможливим для нас, скажімо, — поставити бар’єр на шляху капсули, відрізати нас…

Охоплений жахом, Харлан схопився на ноги.

— Вони захопили Нойс?

— Не знаю. Це моє припущення. Може, ніякого бар’єра й не було. Може, просто виникла якась несправність у твоїй кап…

— Бар’єр був! — закричав Харлан. — Яке може бути інше пояснення? Чому ви раніше мені про це не розказали?

— Я не вірив. Я й досі не певен. Мені не варто було лякати тебе пустими фантазіями. Мої побоювання… пригода з Купером… може, не все втрачено… Давай зачекаємо. Залишилося кілька хвилин.

Він показав на часометр. Лічильник засвідчував, що вони перебувають між 95 000-м і 96 000-м Сторіччями.


Твісел узявся за важіль управління й стишив хід капсули. 99 000-е залишилося позаду. Цифри на лічильнику кілосторіч зупинилися. Часометр повільно відраховував номери окремих Сторіч.

99 726… 99 727… 99 728…

— Що ж робити? — прошепотів Харлан.

Твісел похитав головою; в цьому красномовному жесті злилися докупи надія, терпіння, а може, й усвідомлення власного безсилля.

99 851… 99 852… 99 853…

Харлан приготувався до удару об бар’єр і безпорадно подумав: «Невже треба рятувати Вічність для того, щоб виграти час для боротьби проти істот із Прихованих Сторіч? А як іще можна повернути Нойс? Якомога швидше назад, назад у 575-е, а там напружити всі сили, щоб…»

99 938… 99 939… 99 940…

Харлан затамував подих. Твісел іще трохи пригальмував капсулу. Вона вже ледь повзла. Пульт управління чутливо реагував на Твіселові рухи.

99 984… 99 985… 99 986…

— Зараз, зараз, зараз, — шепотів Харлан, сам того не помічаючи.

99 998… 99 999… 100 000… 100 001… 100 002…

Цифри наростали, а двоє чоловіків, немов заворожені, мовчки дивилися на них.

— Бар’єра немає! — радісно закричав Твісел.

— Він був! Був! — відповів Харлан. І раптом спохватився: — А може, вони захопили Нойс і зняли бар’єр, як непотрібний?


111 394-е.

Харлан мерщій вистрибнув із капсули.

— Нойс! Нойс! — з усієї сили гукав він.

Гучна луна відбилася від стін порожнього сектора й поступово завмерла вдалині.

— Зачекай, Харлане!.. — гукав йому вслід Твісел, не встигаючи за своїм молодим супутником.

Харлан щодуху мчав до тієї частини Сектора, де вони з Нойс звили собі щось на зразок домашнього гнізда.

Ураз промайнула думка про можливу зустріч із «надлюдьми», як називав їх Твісел, і він відчув, як мурашки забігали по спині, однак острах заглушило палке прагнення знайти Нойс.

— Нойс! І несподівано, перш ніж він розгледів її як слід, вона опинилася в його обіймах, міцно обвила його руками, притулилася щокою до плеча, і Харланове підборіддя потонуло в її шовковистому М’якому волоссі.

— Ендрю, — шепотіла вона, задихаючись у його обіймах, — де ти пропадав? Тебе не було кілька днів, і я вже почала боятися.

Харлан випустив дівчину з обіймів і захоплено пожирав її очима.

— З тобою все гаразд?

— Зі мною — так. Я думала, з тобою щось трапилось. Я думала…

Вона затнулась, і в очах її промайнув переляк.

— Ендрю!

Харлан різко обернувся.

Та це був всього-на-всього Твісел, засапаний від швидкої ходи.

Вираз Харланового обличчя, видимо, заспокоїв Нойс. Вона запитала тихим голосом:

— Ти знаєш його, Ендрю? Все буде гаразд?

— Не хвилюйся, — сказав Харлан. — Це мій начальник, Старший Обчислювач Лабан Твісел. Він знає про тебе.

— Старший Обчислювач? — Нойс злякано відсахнулася.

Твісел поволі підійшов до неї.

— Я допоможу тобі, дитино моя. Я допоможу вам обом. Я пообіцяв Технікові, однак він не хоче вірити.

— Пробачте, Обчислювачу, — сказав Харлан, хоч з виразу його обличчя не було помітно, що він глибоко розкаюється.

— Пробачаю, — сказав Твісел.

Він узяв дівчину під руку, й видно було, що вона погодилася на це неохоче.

— Скажи мені, дівчино, тобі добре тут жилося?

— Я хвилювалася…

— Тут нікого не було відтоді, як Харлан залишив тебе?

Попередня
-= 76 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!