Слава ЗСУ!

чя, — думав Сайлас, — іншого виходу не було. Він зробив те, що мав зробити. Урятував наріжний камінь».
— Розумію, — нарешті вимовив Сайлас.
— От і добре. Ти мусиш якнайшвидше десь сховатися. Незабаром поліція почне шукати лімузин, і я не хочу, щоб тебе спіймали. «Опус Деї» має в Лондоні резиденцію, правда ж?
— Звичайно.
— Тебе там приймуть?
— Як побратима.
— То йди туди й не показуйся на вулицях. Я тобі подзвоню одразу, як одержу камінь і врегулюю одну невідкладну справу.
— Ви в Лондоні?
— Роби, як я сказав, і все буде добре.
— Слухаюсь, Учителю.
Учитель важко зітхнув, так наче тепер мав виконати тяжку повинність.
— А тепер я мушу поговорити з Ремі.
Сайлас віддав Ремі телефон, відчуваючи, що ця телефонна розмова може стати для Ремі Леґалудека останньою.
Ремі взяв телефон з думкою, що цей бідолашний схиблений монах навіть не здогадується, яка його чекає доля тепер, коли він виконав своє завдання.
«Учитель тебе просто використав, Сайласе.
А твій єпископ — лише пішак».
Ремі не переставав дивуватися умінню Учителя переконувати. Єпископ Арінґароса повністю йому довірився. Його засліпив відчай. Арінґароса просто дуже хотів вірити. І хоч Ремі Учитель не надто подобався, він пишався, що зумів завоювати довіру цього чоловіка і так йому прислужитися. «Я чесно заробив свої гроші».
— Слухай мене уважно, — сказав Учитель. — Відвезеш Сай- ласа до резиденції «Опус Деї», висадиш за кілька кварталів звідти. Тоді поїдеш до Сент-джеймського парку. Це поряд із парламентом і Біґ-Беном. Можеш поставити лімузин на площі Хорсґардз-Па- рейд. Поговоримо там.
На цьому зв’язок обірвався.
Розділ 92
Факультет богослов’я і релігієзнавства Королівського коледжу розташований поряд із парламентом у будівлі, подарованій короною. Коледж заснував король Ґеорґ IV 1829 року. Факультет релігієзнавства може похвалитися не лише 150-річним досвідом дослідницької і навчальної діяльності, а й створенням 1982 року дослідницького інституту системного богослов’я, який володіє однією з найповніших і технічно найдосконаліших електронних бібліотек релігієзнавства у світі.
Ленґдон усе ще почувався кепсько, коли вони з Софі, змоклі під дощем, зайшли до бібліотеки. Головна зала була достеменно така, як описав її Тібінґ, — імпозантне восьмикутне приміщення з величезним круглим столом посередині, за яким зручно розсілися б король Артур та його рицарі, якби не заважали дванадцять комп’ютерів із пласкими екранами. У дальньому кінці зали біб- ліотекарка-косультант якраз наливала собі чай і готувалась до робочого дня.
— Чудовий ранок, так? — сказала вона з приємною британською вимовою. Залишила чай і пішла назустріч відвідувачам. — Чим можу допомогти?
— Дякую, — відповів Ленґдон. — Мене звуть...
— Роберт Ленґдон. — Вона приязно усміхнулась. — Я вас упізнала.
Ленґдон уже був готовий запідозрити, що на прохання Фаша
його фото показали і по англійському телебаченню, але привітна усмішка бібліотекарки його заспокоїла. Він ніяк не міг звикнути до того, що став знаменитістю. Але, зрештою, хто найшвидше впізнав би його обличчя, — то це, власне, бібліотекарка в інституті релігієзнавства.
— Памела Ґеттем, — сказала бібліотекарка і простягла руку для знайомства. Вона мала розумне привітне обличчя і приємний м’який голос. На шиї в неї висіли на ланцюжку окуляри в роговій оправі з товстим склом.
— Дуже приємно, — відповів Ленґдон. — Це моя приятелька Софі Неве.
Жінки привіталися, і Ґеттем знову обернулась до Ленґдона.
— Я не знала, що ви маєте приїхати.
— Ми й самі не знали. Якщо вам не важко, допоможіть нам, будь ласка, знайти деяку інформацію.
Усмішка збігла з обличчя Ґеттем. Вона розгубилась.
— Зазвичай ми надаємо послуги лише за офіційними запитами і самі призначаємо час. Хіба що вас запросив хтось із коледжу?
Ленґдон заперечно похитав головою.
— Боюсь, ми з’явилися без запрошення. Один мій друг дуже схвально про вас висловлюється. Сер Лі Тібінґ, знаєте його? — вимовивши це ім’я, Ленґдон знову відчув гострий жаль. — Він член Королівського історичного товариства.
Обличчя Ґеттем просвітліло.
— О Боже, ну звичайно! Що це за дивак! Фанат! Коли б не прийшов, його завжди цікавить лише одне. Ґрааль, Ґрааль і ще раз Ґрааль. Їй-Богу, цей чоловік радше помре, ніж здасться. — Вона підморгнула. — Коли є час і гроші, можна дозволити собі таку примху, правда? Справжній Дон Кіхот цей сер Лі Тібінґ.
— То ви нам допоможете? — запитала Софі. — Це дуже важливо.
Ґеттем розглянулась у порожній залі і по-змовницькому підморгнула:
— Що ж, не можу сказати, що в цю мить я надто зайнята. Навряд чи хто дуже обуриться, якщо я піду вам назустріч. Що вас цікавить?
— Ми шукаємо одну могилу в Лондоні.
Ґеттем засумнівалась.
— У нас їх близько двадцяти тисяч. Чи не могли б ви трохи уточнити?
— Це могила рицаря. Імені ми не знаємо.
— Рицаря... Це істотно звужує сферу пошуків. Могил рицарів не так уже й багато.
— Ми маємо мало інформації про цього рицаря, — сказала Софі. — Ось усе, що ми знаємо. — Вона витягла папірець, на якому були лише два перші рядки вірша.