Слава ЗСУ!

— Саме так, — усміхнувся Ленґдон. — Ґрааль — це достоту давній символ жіноцтва, а Святий Ґрааль означає священне жіноче начало й богиню. Однак сьогодні завдяки старанням Церкви про це забули. Владу жінки, її здатність давати життя колись уважали священною. Але це стало загрозою для нової Церкви, якою керували чоловіки, і тому священне жіноче начало скинули з п’єдесталу й оголосили нечистим. Не Бог, а людина вигадала «первородний гріх»: начебто Єва скуштувала яблуко і цим згубила людський рід. Жінка, яку колись уважали священною дару- вальницею життя, перетворилась на ворога.
— Хочу додати, — озвався Тібінґ, — що уявлення про жінку як про дарувальницю життя було основою давніх релігій. Народження дитини уважалось дивом, яке свідчить про владу жінки. Прикро, але ідеологи християнства, відкинувши біологічні істини, позбавили жінку життєдайної сили і зробили творцем чоловіка. Біблія каже, що Бог створив Єву з ребра Адама. Жінка стала відгалуженням чоловіка. До того ж гріховним. Біблійний міф про походження світу став початком кінця богині.
— Ґрааль, — сказав Ленґдон, — це символ утраченої богині. Коли з’явилося християнство, старі поганські релігії так просто не зникли. Легенди про героїчні пошуки загубленого Ґрааля насправді були розповідями про заборонені пошуки втраченої священної жіночності. Рицарі, що начебто «шукали чашу», говорили метафорами, аби захиститися від Церкви, яка поневолила жінку, скинула богиню з п’єдесталу, спалювала невірних і заборонила поганську традицію вшановувати священну жіночність.
— Пробачте, коли ви сказали, що Святий Ґрааль — це людина, — мовила Софі, — я подумала, ви маєте на увазі реальну людину.
— Так і є, — відповів Ленґдон.
— І це не просто будь-яка людина, — вигукнув Тібінґ, збуджено зводячись на ноги. — Це жінка, що володіла такою могутньою таємницею, яка могла б зруйнувати саму основу християнства!
Софі була приголомшена.
— Ця жінка — відома історична постать?
— Достатньо відома. — Тібінґ узяв ми лиці і рушив до дверей. — І якщо, друзі, ви не проти перейти до кабінету, то я матиму за честь показати вам її на картині да Вінчі.
Через дві кімнати, на кухні, слуга Ремі Леґалудек мовчки стояв перед телевізором. У новинах показували фотографії чоловіка і жінки... тих самих, яким Ремі щойно подав чай.
Розділ 57
Лейтенант Колле чергував під Депозитарним банком Цюриха і не розумів, чому Фаш так довго не йде з ордером на обшук. Банкіри явно щось приховують. Вони сказали, що Ленґдон і Неве були тут раніше, але їх не впустили, бо вони не мали належного посвідчення.
«То чому вони не впускають нас, щоб ми могли переконатись?»
Нарешті мобільник задзвонив. Це був черговий з командного пункту в Луврі.
— Ну що, є вже ордер на обшук? — нетерпляче запитав Колле.
— Забудьте про банк, лейтенанте, — відповів агент. — Ми щойно одержали нову інформацію. Тепер ми знаємо точно, де переховуються Ленґдон із Неве.
Колле сперся на капот авта.
— Жартуєте.
— Мені дали адресу в передмісті. Десь неподалік Версаля.
— А капітан Фаш уже знає?
— Ще ні. Він розмовляє по телефону. Якийсь важливий дзвінок.
— То я їду. Попросіть його, хай подзвонить, як звільниться. — Колле записав адресу й ускочив до авта. Від’їжджаючи від банку, він збагнув, що забув поцікавитися, хто повідомив поліції місцеперебування Ленґдона. Утім, це не так уже й важливо. Колле радів, що має нагоду компенсувати свої попередні вагання й помилки. Він от-от проведе найефектніший арешт за всю кар’єру.
По рації він наказав п’яти автам, що його супроводжували:
— Хлопці, не вмикайте сирени. Ленґдон не повинен знати, що ми його вирахували.
А за сорок кілометрів від банку чорне «ауді» з’їхало з сільської дороги і зупинилося в тіні дерев край поля. Сайлас вийшов з авта і зазирнув крізь пруття металевої огорожі на величезний маєток. Якийсь час він дивився на залитий місячним сяйвом пагорб, на горі якого виднівся замок.
На першому поверсі всюди горіло світло. «Дивно як на цю пору», — подумав, усміхнувшись, Сайлас. Інформація, яку дав йому Учитель, вочевидь, була достовірна. «Без наріжного каменя я звідси не піду, — заприсягся він. — Я не підведу єпископа й Учителя».
Перевіривши свій тринадцятизарядний геклер-і-кох, Сайлас пропхав його між залізними пруттями і кинув на траву. Тоді вхопився за верх огорожі, підтягнувся, переліз на інший бік і скочив на землю. Не звертаючи уваги на біль від волосяниці, Сайлас підняв пістолет і рушив під гору по свіжій траві.
Розділ 58
Такого кабінету, як у Тібінґа, Софі ще ніколи не бачила. Він був у шість чи й сім разів більший за найпросторіші, найрозкішніші офіси і нагадував наукову лабораторію, бібліотеку і базар укупі. Зі стелі звисали три люстри, а на безкраїй кахельній підлозі було розкидано безліч столів, завалених книжками, творами мистецтва, пам’ятками культури і неймовірною кількістю електронного обладнання — комп’ютерів, проекторів, мікроскопів, копіювальних машин і сканерів.
— Я переобладнав танцювальну залу, — сказав Тібінґ, ніяково усміхаючись. — Танцювати мені випадає нечасто.
У Софі було враження, що ця ніч стала якоюсь зоною сутінок, де все виявлялось не таким, як вона очікувала.