Слава ЗСУ!

пагорб і тепер спускався довгим схилом, дедалі більше віддаляючись від маєтку. Схоже, він прямував до зубчастої кромки лісу, що виднілася вдалині.
уіенґдон сидів поряд із водієм і тримав на колінах криптекс. Обіличчям він повернувся до Тібінґа й Софі, що розташувалися ззаду.
т- Як голова, Роберте? — з турботою в голосі запитала Софі.
.Ценґдон змусив себе усміхнутися.
— Дякую, краще. — Біль був нестерпний.
Тібінґ озирнувся через плече на зв’язаного монаха, що лежав у тісному багажному відділенні за заднім сидінням. Тібінґ тримав на колінах його пістолет і нагадував стару фотокартку британця, що виїхав на сафарі й позує над своєю здобиччю.
— Який же я радий, що ви сьогодні заскочили, Роберте, — сказав Тібінґ із такою щасливою усмішкою, наче йому вперше за довгі роки випала нагода розважитись.
— Вибачте, Лі, що я втягнув вас у це.
— Ну що ви! Я все життя мріяв бути в це втягнутим. — Тібінґ дивився повз Ленґдона крізь вітрове скло. Попереду темніла смуга густої зелені. Він поплескав Ремі по плечу. — Пам’ятай, при гальмуванні — жодних фар. Якщо треба, скористайся запасними гальмами. Хочу трохи заглибитись у ліс. Не варто ризикувати, щоб нас не помітили з будинку.
Ремі вимкнув двигун і на холостому ходу обережно скотився в отвір між деревами. Щойно авто виїхало на зарослу лісову дорогу, дерева геть заступили місяць і стало зовсім темно.
«Я ні дідька не бачу», — думав Ленґдон, намагаючись розрізнити хоч якісь обриси попереду. Всюди була тільки чорна пітьма. Ліворуч по вікнах шкребли гілки дерев, і Ремі трішечки звернув у протилежний бік. Нарешті він більш-менш вирівняв авто і проїхав так ярдів зо тридцять.
— Молодець, Ремі, — сказав Тібінґ. — Наче достатньо від’їхали. Роберте, натисніть, будь ласка, он ту синю кнопочку, відразу під вентилятором. Бачите?
Ленґдон знайшов потрібну кнопку і натиснув.
На стежку перед автом полилося м’яке жовтаве світло. Вияви/ лось, що обабіч шляху тягнеться густий чагарник. «Протитумаї/ ні фари», — збагнув Ленґдон. Вони давали саме стільки світла, щоб було видно дорогу. Авто вже достатньо заглибилось у ліс, у ці фари не могли його виказати.
— Що ж, Ремі, — задоволено мовив Тібінґ. — Фари увімкнені,
Наше життя в твоїх руках. /
— Куди ми їдемо? — запитала Софі.
— Ця стежка тягнеться лісом кілометрів зо три, — відповім Тібінґ. — Проходить через мої володіння і звертає на північ. Якщо ми не наткнемося на якусь калюжу чи на повалені дерева, то виїдемо неушкоджені на шосе номер п’ять.
Неушкоджені. Голова в Ленґдона й досі страшенно боліла. Погляд його упав на скриньку із криптексом, яку він тримав на колі нах. Троянду з кришки вставили на місце. Хоч думки в Ленґдона ще плутались, йому кортіло знову зняти інкрустацію і краще роздивитися напис під нею. Він уже підняв було кришку скриньки, коли Тібінґ поклав йому руку на плече.
— Терпіння, Роберте, — сказав він. — Дорога нерівна й надто темно. Не дай Боже, щось поб’ємо. Якщо ви не розпізнали ці(-:ї мови у світлі, то в темряві не розпізнаєте і поготів. Зосередьмося зараз на тому, щоб благополучно забратися звідси. Потім ще буде вдосталь часу.
Ленґдон знав, що Тібінґ має рацію. Він кивнув і замкнув скриньку.
Монах у багажнику стогнав, намагаючись визволитися з пут. За мить він уже дико пручався.
Тібінґ повернувся і наставив на нього пістолет. .
— Що вас не влаштовує, шановний сер? Ви незаконно проникли до моєї оселі і завдали важкої травми моєму любому другові. Ніщо не заважає мені вас просто пристрелити і покинути гнити в лісі.
Монах затих.
— Ви впевнені, що нам варто було брати його з собою? — запитав Ленґдон.
— Ще й як упевнений, чорт забирай! — вигукнув Тібінґ. — Роберте, вас розшукують за вбивство. Цей негідник — ваш квиток на свободу. Видно, поліція дуже прагне вас заарештувати, якщо переслідувала аж до мого будинку.
— Це я винна, — сказала Софі. — У броньовику, мабуть, був передатчик.
1 — Зараз не в цьому річ, — заперечив Тібінґ. — Мене дивує
не те, що вас вистежила поліція, а те, що вас знайшов у моєму будинку оцей покидьок з «Опус Деї». З усього, що ви мені розповіли, випливає, що він мусить мати когось або в судовій поліції, або ж у Депозитарному банку.
Ленґдон замислився. Безу Фаш явно прагнув знайти цапа-від* бувайла, на якого можна було б повісити всі вбивства, що сталися цієї ночі. Берне ж накинувся на них раптово, хоча, з огляду на те, що Ленґдона звинувачують у чотирьох убивствах, учинок банкіра цілком можна було зрозуміти.
— Роберте, цей монах працює не сам, — сказав Тібінґ. — І доки ви не дізнаєтесь, хто за цим усім стоїть, ви обоє перебуватимете в небезпеці. Але добре, друже, вже те, що тепер перевага на вашому боці. Це чудовисько в багажнику щось знає, і той, хто ним керує, мабуть, зараз не на жарт нервується.
Ремі тим часом освоївся на незвичній дорозі і збільшував швидкість. Авто з плескотом переїхало якусь калюжу, виїхало на пагорб і знову покотилося донизу.
— Роберте, будь ласка, подайте-но мені он той телефон. — Тібінґ показав на телефон на панелі керування. Ленґдон зняв його й передав Тібінґові. Той набрав якийсь номер і чекав досить довго, доки хтось відповів. — Річарде? Я тебе розбудив? Ну звісно, розбудив, дурне запитання. Пробач, у мене виникла невеличка проблема. Я трохи нездужаю, і нам із Ремі треба на острови, щоб я підлікувався. Власне кажучи, просто зараз. Пробач, що не попередив тебе завчасно. Ти міг би приготувати «Еліза- бет» хвилин за двадцять? Знаю, зроби все можливе. До зустрічі. — Він відімкнувся.
— Елізабет? — здивувався Ленґдон.