Слава ЗСУ!

 Коли сниться Шева

На час проведення Олімпійських ігор для спортсменів зводять олімпійське містечко. Щоб нам до Євро таке створити, можна почати з вулиці Шевченка... Андрія.

Багато років минуло з того часу, як Андрій приїхав до їхньої дитячої футбольної школи, а він і досі пам'ятає: приїхав з подарунками – м'ячами з автографом, – та в рамках благодійної акції. Що таке благодійність він тоді не розумів. А що саме робить Шева, організовуючи благодійний фонд, допомагаючи фінансуванням футбольним школам, він зрозумів лише тепер, – вкотре прийшовши на вулицю імені того, хто запалив його життя вірою.

Він вже не той маленький хлопчик, який з захопленням дивився на футбольну зірку. І не той, що після гри зі своїми друзями був змушений повертатися в руїни, на яких колись була його сім'я. Тепер йому зовсім не обов'язково йти туди, де колись проти його волі все довкола руйнувалося, знищувалося, не залишаючи найменшої надії на відновлення тихого спокій-ного сімейного життя.

Щодня він спостерігав трагедію в трьох дія – гучна сварка, грюкіт дверима, сльози матері. Щодня... Та він не міг вічно дивитись, як вона плаче. Він обіцяв собі, як виросте – зробить маму щасливою, позбавить її життя турбот, а ще обіцяв, що, коли виросте, знатиме, як це зробити.

Та поки єдиною його втіхою була гра мільйонів.

Він щойно прокинувся, початок п'єси застав його у ліжку. Хоч він щосили намагався прислухатися, зосередитися на дії, що відбувалася на кухні, його уява досі залишалася у сні. Так не хотілося відпускати п'янке відчуття того моменту, коли здійснилися всі його мрії. Бо уві сні він грав за “Динамо”. А чи вийшов в основі, чи когось змінив – не важливо. Головне, що у нападі його напарником був Шева. Вони грали в одній команді!!!

“Атакувальна пара створила паніку на половині поля суперника швид-ким проходом з центра до самісінького штрафного. На підступах до якого Шева пригальмував, чекаючи зручного моменту для розіграшу комбінації, саме тієї, яку вони відпрацьовували сотні разів – уві сні він добре знав яку. А головне відчував свого партнера.

Шева прокинув йому м'яч поміж ногами двох захисників і пішов уперед на гольову передачу. Все в один дотик – отримав м'яча, віддав Шеві, а той по воротах. Гол!

Такі нападники не підведуть. Та треба далі комбінувати, атакувати, забивати. І от вони вдвох знову біля штрафного. Гостро. Шева виходить один на один із кіпером. Міг би й сам пробити, та віддає м'яч напарнику, який щойно звільнився від опіки захисника. В порожнісінькі ворота він спокійно переправляє м'яч, а сам радіє не забитому голу – тому, що цей гол йому віддав Шева. В команді вони не суперники – партнери. У його сні вони партнери. Вони грають в одній команді.”

А далі похмура реальність. Та навіть не тому, що, насправді, аби грати з Шевою йому терміново потрібно якось потрапити в “Динамо”, не кажучи вже про досягнення повноліття, закінчення школи і ще багато інших дрібниць. Найбільше сірих фарб у його життя додавала сварка, яка, здається розтягнулася в часі на віки вічні, і закінчуватися не збирається. А вже і не важливо чим закінчиться, аби більше не чути крику.

Він тихенько зібрався, думав доведеться прокрадатися повз кухню, але на нього все рівно ніхто уваги не звернув. Спокійно вийшов, а крик ще довго чув, поки спускався сходами.

Нікого й на мить не схвилювало, що він пішов голодний. І що в тій школі робити, як не думати про щось гаряче, м'ясне, а можна із пампуш-ками?! Тепер аби дочекатися перерви, а там всі надвір – може, й м'яча встигнуть поганяти.

А на полі він як риба у воді. Хлопці з дев'ятого класу саме фізру мали, от і розминатися почали ще на перерві. І він біля них. Довго не вирішували хто на якій позиції, головне воротарів поставили, а там хто заб'є – той і нападник. А забити намагались всі, та виборюючи м'яч для атаки, перебирали на себе й обов'язки захисників. Але в куряві, яка утворилася на полі, де трава залишилася лише по кутам, розгледіти хто що робить було взагалі не можливо. Хоч трішки розібратися в ситуації допомагали вигуки “Чого по ногам б'єш? Дивись, що робиш!”, “Та ж я відкритий був! Що – сліпий?!”

А потім фізрук прийшов – почав судити. Свистів на всі боки – аут, фол, штрафний – гра розійшлася не на жарт.

То ж і урок уже почався, а він все бігає. Про все на світі забув – які там уроки, які там проблеми, якщо треба м'яч переправи в сітку воріт, та не просто, а покарати суперника за неуважність так, щоб надовго запам'ятав. Хоч його і без того добре знали – так м'яча закручував, куди влетить і не вгадаєш.

Хлопці і любили з ним пограти, і його самого недолюблювали одночасно. Бо ж на полі крім нього взагалі більше ні для кого діла не має. Його інколи й ігнорували, передачі не давали, та як тільки м'яч опинявся у нього – одразу летів у ворота.

Він знав, помічав, що йому не дають грати, заздрять, та ніколи це не було приводом для того, щоб опустити руки, здатися. Бо футболом він жив, а жити значить боротися. Боротися не хотілося лише вдома. Деструктивний процес – сварка за сваркою – приймав хронічну невиліковну форму, перетворюючи сімейне життя на існування.

Так виникало відчуття порожнечі, ніби вперше з'являлись запитання: чому було зруйновано той спокій? для чого? чому його не вберегли? хоча б для нього? а винен хто? – ніби вперше відповіді завдавали болю.

Він і раніше добре знав до чого все хилиться, як здавалося йому, був навіть до цього готовий. Та прокидатися під час останньої сварки, можливо, щоб зупинити, не дозволити батькові востаннє грюкнути дверима і піти назавжди, не хотілося ще більше. Бо знову снився Шева.

“Було відчуття, що йдуть останні хвилини матчу, і лише він повинен поставити в ньому крапку: або суха нічия, або його перемога. М'яч був у нього, з флангу він змістився в центр, там вже чекали три захисники – за лічені секунди вся команда відтягнулася у захист. Обійшовши одного суперника, він відшукав у штрафному Шеву. Щоб передати йому м'яч, потрібно було вийти з оточення ще двох.

Та щойно він зробив крок, зрозумів – повинен йти далі сам. За мить захисники опинилися позаду. Саме там, де зупинити його в межах правил вже не можливо, лише силоміць. Хтось потягнув за футболку, його це не зупинило, він йшов далі до самих воріт – тому вдарили по ногам. Суперники, щоб хоч якось стримати атаку перевели її у гарантовану можливість забити – пенальті.