Слава ЗСУ!

— Не можу, — ридала вона, б’ючи себе в груди.

— Швидше, наказую тобі! — у слабому його шепоті відчулися колишні владні інтонації. — Ти завжди слухалася мене, послухайся і мого останнього наказу! Відпусти мою чисту душу до лона Ашура! Поспішай, інакше приречеш мене на вічне перебування в тілі жахливого чудовиська. Убий мене, наказую тобі! Убий!

З жахливим криком Жазміна вихопила з-за пояса оздоблений коштовними каменями стилет і загнала його по рукоятку в груди брата. Король розпрямився, його тіло ослабіло, сумна усмішка викривила помертвілі губи. Жазміна впала на застелені очеретом плити, б’ючи по них стислими кулаками. За вікном гарчали раковини і гриміли гонги, а жерці завдавали собі ран мідними ножами.

2. ВАРВАР ІЗ ГІР

Чундер Шан, губернатор Пешкаурі, відклав золоте перо і уважно перечитав листа, щойно написаного на пергаменті з печаткою свого відомства. Він керував Пешкаурі давно, завдяки тому, що зважував кожне слово, перш ніж сказати або написати його. Небезпека породжувала обачність, і лише обережні люди довго жили в цьому дикому краю, де розпечені рівнини Вендії межували з потрісканими скелями Гімелії. Години їзди на захід чи північ було досить, аби перетнути кордон і опинитися в горах, де править закон кулака й ножа.

Губернатор був у кімнаті сам. Сидячи за майстерно зробленим столиком із червоного дерева з інкрустацією, він бачив через широке, відкрите задля прохолоди вікно квадрат темно-синього неба, усіяного великими білими зірками. Зубці фортечної стіни, що доходила до вікна, ледве видимою темною смугою вимальовувалися на тлі темно-синього неба, а дальні бійниці й амбразури ніби розчинялися в ньому. Фортеця губернатора стояла поза стінами міста, охороняючи дороги, котрі ведуть до нього. Вітер, що ворушив на стінах гобелени, доносив із вулиць Пешкаурі слабкий відгомін життя — обривки пісень та тихий дзвін цитри.

Губернатор поволі перечитав написане, безшумно ворушачи губами, затуляючи долонею очі від світла латунного світильника. Читаючи, він чув тупіт кінських копит за сторожовою вежею і різке стаккато голосу стражника, що запитував пароль. Зайнятий листом, він не надав цьому значення. Лист був адресований вазаму Вендії на королівському дворі в Айодії, і після традиційних вихвалянь на його адресу посалося таке:

“Хай Вашій милості буде відомо, що я точно виконав наказ Вашої милості. Тих сімох горян посадив до в’язниці, що добре охороняється, і невпинно шлю звістки в гори. Сподіваюся, що їхній вождь особисто прибуде для перемовин про їхнє звільнення. Проте він досі не зробив ніяких кроків, за винятком розповсюдження чуток, що, коли їх не випустять, він спалить Пешкаурі і — прошу вибачення, Ваша милосте, — покриє своє сідло моєю шкірою… Він здатний зробити таку спробу, тому я потроїв варту на стінах. Ця людина не гулістанського походження. Я не можу передбачити, що він зробить. Та оскільки це наказ Деві…”

Губернатор зірвався з крісла й миттю опинився біля склепінчастих дверей. Схопився за кривий меч, що лежав у оздоблених піхвах на столі. Здійнявши його у привітанні, застиг.

Персона, котра так несподівано зайшла, виявилася жінкою. Її муслінова одежа не могла приховати ні дорогих прикрас, ні гнучкості стрункого молодого тіла. До її хвилястого волосся, перехопленого трійчастою кіскою і прикрашеного золотим півмісяцем, була приколена прозора вуалька, яка спадала нижче грудей. Чорні очі дивилися крізь вуаль на приголомшеного губернатора, а біла долоня рішучим жестом прикривала лице.

— Деві!

Губернатор схилив коліно, проте здивування і збентеження зіпсували ефект від цього урочистого жесту. Рухом руки вона наказала йому встати. Він поспішив провести її до фотелю із слонової кістки, весь час перебуваючи в глибокому, шанобливому уклоні. Проте його першими словами були слова докору:

— Ваша високосте! Це надзвичайно нерозсудливо! На кордоні неспокійно. Постійні напади з гір. Ваша високосте, сподіваюся, ви прибули з достатньою кількістю людей?

— Великий кортеж мене супроводжував до Пешкаурі, — відповіла вона. — Там я залишила своїх людей і поїхала у фортецю з придворною дамою на ім’я Гітара.

Чундер Шан охнув від страху.

— Деві! Ти не усвідомлюєш небезпеки. У годині їзди звідси в горах повно варварів, які грабують, убивають. Траплялося, що на до” розі між містом і фортецею викрадали жінок і вбивали чоловіків. Пешкаурі — це не південна провінція…

— І все ж таки я тут, ціла й неушкоджена, — нетерпляче перервала його Деві. — Я показала мій перстень із печаткою стражнику біля вежі і тому, що біля твоїх дверей, вони дозволили мені зайти без повідомлення, не знаючи мене, але підозрюючи, що я — таємний кур’єр з Айодії. Не гаймо часу. Є у тебе які-небудь вісті від; вождя варварів?