Слава ЗСУ!

- Розповіси мені про твої родичів, Цирі.

- Я їх не пам’ятаю, пані Єнніфер.

- Пригадай собі. Я тебе про це прошу.

- Тата справді не пам’ятаю… - сказала тихо, підкоряючись наказові. – Тільки… Майже все. Маму.. Маму так. Мама мала довге волосся, от таке… І завжди булла сумна… Пам’ятаю… Ні, нічого не пам’ятаю…

- Пригадай собі, прошу.

- Не пам’ятаю!

- Дивись на мою зірку!

Пікіруючі вниз верескливі чайки, між рибальськими човнами, де ловили сміття і витрушуваних з сітей мальків риби. Вітер злегка лопотів спущеними вітрилами драккарів, над пристанню снував задушливий дим мряки. До порту впливали триреми з Цинтри, блищали золоті леви на блакитних прапорцях. Дядько Крах, який стояв поряд і тримав на її плечі велику, як медвежа лапа, долоню, раптом опустився на одне коліно. Вояки, що стояли в шерензі, ритмічно вдаряли мечами у щити.

Помостом до них йшла королева Каланте. Її бабуся. Та, яку на Островах Скелліге офіційно називали Ard Rhena, Найвища Королева. Але дядько Крах ан Крайт, Ярл Скелліге, продовжуючи стояти з опущеною головою, привітав Левицю з Цинтри титулом менш офіційним, який острів’яни вважали більш почесним.

- Вітаю, Модрон.

- Князівно – сказала Каланте владним і холодним голосом, взагалі не дивлячись на ярла. – Ходи до мене. Ходи сюди до мене, Цирі.

Долоня бабці була сильною і твердою, як чоловіча долоня, перстені на ній холодні, як крига.

- Де Ейст?

- Король… - запнувся Крах. – Він у морі, Модрон. Шукає рештки… І тіла. Від учора…

- Чому ти їм це дозволив? – крикнула королева. – Як міг це допустити? Як ти міг це допустити, Краху? Ти ярл Скелліге? Жоден драккар не має права вийти у море без твого дозволу! Чому ти дозволив, Краху?

Дядько ще нижче опустив руду голову.

- Коней! – сказала Каланте. – Їдемо до форту. А завтра вдосвіта відпливаю. Я забираю князівну до Цинтри. Я ніколи не дозволю їй сюди повернутись. А ти… Ти маєш переді мною холерний борг, Краху. Колись я зажадаю, щоб ти його сплатив.

- Знаю, Модрон.

- Якщо я не зумію це нагадати, це зробить вона – Каланте поглянула на Цирі. – Їй сплатиш твій борг, ярле. Знаєш, як саме.

Крах ан Крайт встав, випростався, риси його обвітреного обличчя затвердли. Швидким рухом витягнув з піхов позбавлений оздоб, простий сталевитй меч, оголив ліве передпліччя, позначене загрубілими білими шрамами. – Без театральних жестів – пирхнула королева. – Заощаджуй кров. Я ж сказала: колись. Пам’ятай!

- Aen me Glaeddyv, zvaere a'Bloedgeas, Ard Rhena, Lionors aep Xintra! – Крах ан Крайт, Ярл Островів Скелліге, підняв руку, потрясши мечем. Войовники хрипко заревіли, вдаривши долонями у щити.

- Присягу прийнято. Проведи до форту, ярле. – Цирі пам’ятла повернення короля Ейста, його скам’яніле, зблідле обличчя. І мовчання королеви. Пам’ятала понуру, страшну учту, на якій дикі, бородаті морські вовки зі Скелліге поволі впивались серед моторошної тиші. Пам’ятала шепотіння. Geas Muire... Geas Muire!

Пам’ятала потоки темного пива, які виливали на підлогу, роги, що розтріскувались об кам’яну стіну холлу у вибухах розпачливого, безсилого, безглуздого гніву. Geas Muire! Паветта!

Паветта, королівна Цинтри, і її чоловік, князь Дуні. Батьки Цирі. Зникли. Згинули. Їх убило Geas Muire, Морське Прокляття. Їх поглинув шторм, якого ніхто не передвіщував. Шторм, якого не мало бути…

Цирі відвернула голову, щоб Єнніфер не побачила сліз, що наповнили її очі. Для чого це все, подумала. Для чого ці питання, ці спогади? До минулого немає повернення. Не маю вже нікого з них. Ані тата, ані мами, ані бабці, тої, яка була Ard Rheną, Левицею з Цинтри. Дядько Крах ан Крайт теж, напевно, загинув. Не маю вже нікого, і я є кимось іншим. Немає повернення…

Чародійка мовчала, замислена.

- Чи відтоді почались твої сни? – раптом запитала.

- Ні – обміркувала Цирі. – Ні, не відтоді. Дещо пізніше.

- Коли?

- Дівчина зморщила ніс.

- Влітку… Минулого… Бо наступного літа вже була війна…

- Ага. Це значить, що сни почались після зустрічі з Геральтом у Брокілоні?

Кивнула головою. Не відповідатиму на наступне запитання, вирішила. Але Єнніфер не задала запитання. Швидко встала, подивилась на сонце.

- Ну досить цього сидіння, гидунко. Стає пізно. Шукаймо далі. Рукою вільно перед собою, не напружуй пальців. Вперед.

- Куди нам йти? В який бік?

- Байдуже.

- Жили є всюди?

- Вірно. Навчишся, як її виявляти, знаходити на території, розпізнавати такі точки. Її позначають всохлі дерева, карликові рослини, місця, які оминають всі тварини. Крім котів.