Слава ЗСУ!

Вона скута страхом. Потворним, що скручує кишки, який змушує Цирі перестати чути крик пораненого коня, ревіння пожежі, верески мордованих людей, і гуркіт барабанів. Єдине, що важливе, що має значення, то страх. Страх, який прибрав подоби чорного лицаря в оздобленому пір’ям шоломі, завмерлого на тлі червоної стіни шаленіючого полум’я.

Вершник зупиняє коня, крила хижого птаха на його шоломі лопотять, птах зривається у політ. До атаки на беззахисну, спаралізовану страхом жертву. Птах – а може лицар – кричить, скрегоче, страшно, жорстоко, тріумфально. Чорний кінь, чорна зброя, чорний розвіяний плащ, а за тим всім вогонь, море вогню.

Страх.

Птах скрекоче. Крила лопотять, пера б’ють по обличчю.

Страх!

На допомогу. Чому мені ніхто не допомагає. Я сама, я мала, я беззахисна, не можу навіть ворухнутись, не можу навіть видобути звуку зі скорченого горла.

Чому ніхто не приходить мені на допомогу?

Я боюся!

Очі горять в шпарі великого окриленого шолому. Чорний плащ швидко каже – Цирі!

Вона прокинулась залита потом, а її власний крик, крик, який її розбудив, все ще дрижав, вібрував десь у середині, під грудиною, палив пересохле горло. Боліли руки, що стисли ковдру, боліли плечі…

- Цирі. Заспокойся.

Довкола була ніч, темна і вітряна, рівномірно і мелодійно шуміли крони сосен, поскрипуючи стовбурами. Не було тільки пожежі і крику, була тільки та шумна колискова. Збоку пульсувало світло і тепло вогню біваку, вогонь блищав на дужках упряжі, відбивався червоно на руків’ї і піхвах меча, припертого до сідла, яке лежало на землі. Не було іншого вогню та іншого заліза. Рука, що торкалась шкіри її щоки пахнула шкірою і попелом. Не кров’ю.

- Геральте…

- То був тільки сон. Злий сон.

Цирі сильно затремтіла, соваючи руками і ногами.

Сон. Тільки сон.

Вогнище встигнуло вже пригаснути, березові поліна червонілися і прозоро, розбивались, тріскали блакитним полум’ям. Полум’я освітлювало біле волосся і гострий профіль чоловіка, який був загорнутий у ковдру і кожух.

- Геральте, я…

- Я з тобою. Спи, Цирі. Маєш відпочити. Перед нами ще далека дорога.

Я чую музику, раптом подумала. В тому шумі… є музика. Музика лютні. І голоси. Князівна з Цинтри… Дитя призначення… Дитя Старшої Крові, крові ельфів. Геральт з Рівії, Білий Вовк, і його призначення. Ні, ні, то легенда. Вимисел поетів. Вона не існує. Я вбита на вулицях міста, як і вважається…

Тримайся… Тримайся…

Геральте?

Що, Цирі?

Що він мені зробив? Що тоді сталося? Що він… мені зробив?

Хто?

Лицар… Чорний лицар з перами на шоломі… нічого не пам’ятаю. Він кричав… і дивився на мене. Не пам’ятаю, що сталося. Тільки те, що я боялась. .. Так страшно я боялась…

Чоловік нахилився, полум’я вогню засвітилось в його очах. То були дивні очі. Дуже дивні. Колись Цирі лякалась тих очей, не любила в них дивитись. Але то було давно. Дуже давно.

Нічого не пам’ятаю - шепнула, шукаючи його руки, твердої і жорсткої як не оброблене дерево. – Той чорний лицар…

То був сон. Спи спокійно. Він не вернеться.

Цирі вже чула подібні запевнення, колись. Їх неодноразове повторення, раз за разом, її заспокоювало, а потім вона будилась серед ночі власним криком. Але цього разу було інакше. Тому, що цього разу це казав Геральт з Рівії, Білий Вовк. Відмак. Той, який був її призначенням. Якому вона була призначена. Відьмак Геральт, який віднайшов її серед війни, смерті і розпачу, забрав з собою і обіцяв, що вже ніколи не розлучиться з нею.

Заснула, не відпускаючи його долоні.

*****

Бард закінчив співати. Схиливши трохи голову, повторив на лютні мотив попередньої балади, делікатно, тихо, на тон вище від акомпонуючого йому учня. Ніхто не озвався. На додаток до замовкаючої музики чувся шум листя і скрип гілля дуба-велетня. А потім раптом протяжно забекала коза, примотана на прив’язі до якогось з оточуючих старезне дерево возів. Одночасно, ніби за сигналом, один зі згромаджених у велике півколо слухачів встав. Відкинувши з плечей кобальтовий розшитий золотом плащ, штивно і гідно вклонився.

- Дякую, майстре Жовтцю, - мовив звучно, хоч і неголосно. – Нехай я, Радкліфф з Оксенфурту, Майстер Магічних Арканів, зобов’язаний, як виразник загального враження всіх присутніх, висловити слова подяки і визнання твого великого мистецтва і твого таланту.

Чародій повів поглядом оточуючими, яких було добре понад сотню, розсаджених знизу дубу, в тісному півколі, стоячих, сидячих на возах. Слухачі кивали головами, шепотіли. Кілька осіб почали плескати, кілька інших привітали співака піднятими долонями. Зворушені жінки шморгали носами і втирали очі, чим могли, в залежності від стану, професії і статку: селянки рукавами чи верхом долоні, дружини купців льняними хустинками, ельфині і шляхтянки батистом, а три доньки комеса²