Слава ЗСУ!

Віліберта, які для виступу відомого трубадура перервали разом з своїм почтом полювання з соколами, шмаркали голосно і гірко у вишукані вовняні шалики кольору гнилої зелені.

- Не буде перебільшенням, - продовжував чародій, - коли скажу, що зворушив нас до глибини, майстре Жовтець, що змусив нас до замислення і задуму, зворушив наші серця. Нехай мені буде дозволено висловити нашу вдячність і пошану.

Трубадур встав і вклонився, омітаючи коліна прикріпленим до фантазійного капелюшка пером чаплі. Учень перервав гру, всміхнуся і теж вклонився, але майстер Жовтець зиркнув на нього грізно і упівголос загарчав. Хлопець опустив голову і повернувся до тихого брязкання струнами лютні.

Зібрання пожвавилось. Купці з каравану, пошепотівшись між собою, витягли під дуб чималий анталек пива. Чародій Радкліфф занурився у тиху розмову з комесом Вілібертом. Доньки комеса перестали рюмсати і втупились у Жовця з обожнюванням. Бард не зауважив того, поглинений тільки усмішками, підморгуваннями і блискотом зубів у бік мовчазної пихатої групи мандрівних ельфів, а особливо до однієї з ельфинь, темноволосої і великоокої красуні у маленькому горностаєвому тоці³ . Жовтець мав конкурентів – власницю великих оче й і милого току теж побачили і зиркали його слухачі – лицарі, жаки і ваганти. Ельфиня, явно рада такою цікавістю, скубала мережані манжети блузки і тріпотіла віями, але товаришф-ельфи оточили її з усіх боків, не приховуючи неприязні щодо зальотників. Поляна під дубом Блеобгейрісом, місце частих віч, постоїв подорожніх і зустрічей, славилось толерантністю і відвертістю. Опікуни вікового дерева друїди звали поляну «Місцем приязні» і радо приймали тут кожного. Але навіть при виняткових випадках, як от закінченні власного виступу відомого на цілий світ трубадура, подорожні трималися в своїх власних, досить виразно розділених групах. Ельфи купчились до ельфів. Червонолюди переважно групувались разом зі своїми побратимами, винайнятими як охорона купецького каравану, і терпіли біля себе щонайбільше гномів-гірників і фермерів-низовиків.

Всі нелюди тримались окремо від людей. Люди відповідали нелюдам такою ж монетою, але серед них теж анітрохи не спостерігалось єдності. Шляхта спогорда дивилась на купців і коробейників, а солдати і найманці тримались осторонь від пастухів у смердючих кожухах. Нечисленні чародії і адепти відокремилися від решти і всіх довкола справедливо вважали хамами. Тло становила згуртована, темна, понура і мовчазна громада хлопства. Вони нагадували армію лісом грабель, вил і ціпів, що піднімались над головами, та ігнорували всіх і все.

Виняток, як завжди, становили діти. Вільні від наказу мовчати в час виступу барда, шмаркачі з диким вереском помчали в бік лісу, щоб там із запалом віддатися грі, яка регулювалась незрозумілими для того, хто попрощався зі щасливими літами дитинства, правилами. Малі люди, ельфи, червонолюди, низовики, гноми, напівельфи, чверть ельфи і малюки загадкового походження не знали і не визнавали расових і суспільних поділів. Поки що.

- Справді! – закричав один з присутніх на поляні лицарів, худий як тичка хам в червоно-чорному вамсі, оздобленому трьома крокуючими левами. – Добре сказав пан чародій! Гарна то була балада, на честь пана Жовтця, якщо колись будете поблизу Лисогори, замку мого сеньйора, приходьте, не вагайтесь ні на мить. Пригостимо вас як князя, що я кажу, як самого короля Візіміра!

- Клянусь на моєму мечі, чув я багато міністрелів, але де їм ся з вами рівняти, майстре. Прийміть від нас, вроджених і пасованих шляхтичів⁴ , данину шани вашому мистецтву!

Безпомилково відчувши підходящий момент, трубадур кивнув учню. Хлопець відклав лютню і підняв з землі шкатулочку, що слугувала для збирання серед слухачів матеріальних ознак визнання. Завагавшись, поволі рушив до натовпу, після чого відклав шкатулочку і схопив великий кіш, що стояло поруч. Майстер Жовтець ласкавим усміхом заохотив спритність молодика. – Майстре! – закричала ставна жінка, що сиділа на возі з написом «Віра Левенгаупт і Сини», навантажений виробами з лози. Синів ніде не було видно, напевно, вони були зайняті розтринькуванням маєтку матері. – Майстре Жовтцю, як це так? Лишили нас розгубленими? Це ж не кінець вашої балади? Заспівайте нам про те, що далі було!

- Пісні й балади, - вклонився артист, - не закінчуються ніколи, о пані, бо поезія є вічною і безсмертною, не знає ні початку, ні кінця…

- Але що було далі? – не давала одурити себе торговка, щедро і брязкітливо сиплючи монети до цеберка, поставленого перед нею учнем. – Розкажіть нам хоча б про це, якщо не маєте бажання співати. У ваших піснях не згадуються жодні імена, але всі знають, що оспіваний вами відьмак це не хто інший, як славний Геральт з Рівії, а чародійка, до якої останній палає любов’ю, то не менш відома Єнніфер. І це Неждане Дитя, обіцяне і призначене Відьмакові, то Цирілла, нещасна князівна зі зруйнованої нападниками Цинтри. Чи не так?