Слава ЗСУ!

Цирі різко пришпорила каштана, пішла одразу в галоп, низько нахилившись у сідлі. Геральт, занурений у розмову з Вєнцком, рвучко випростався.

Не дурій! – закричав. – Без шаленств, дівчинко! Хочеш собі карк скрутити? І не від’їзджай задалеко…

Більше не почула, занадто сильно вирвавшись вперед. Робила це свідомо, не бажаючи вислуховувати щоденних повчань. Ні за швидко, ні за різко, Цирі! Тьху-тьху! Не віддаляйся! Тьху-тьху! Будь обережна! Тьху-тьху! Ніби вона була дитиною, подумала. А я маю майже тринадцятть років, швидкого каштака і гострого меча на плечах. Я не боюся нічого! І є весна!

Гей, обережно, відіб’єш собі дупу! - Ярпен Зіґрін, ще один мудрагель. Тьху-тьху! Далі, далі, у галоп, вибоїстою дорогою, через зеленець трави і кущі, через срібні калюжі, через золотий мокрий пісок, через широку папороть. Сполошений промінець, що проникав у ліс, виблискував на чорно-білому крупі коня. З дерев здіймались птахи – кольорові сойки і бджолоїдки, чорні верескливі сороки з кумедними хвостами.

Далі, ще далі! Кінь, який занадто довго млво біг за возом, радісно і швидко, щасливим галопом, м’язи грають між стегнами, мокра грива хльоскає по обличчю. Кінь витягнув шию, Цирі відпускає віжки. Далі, конику, не відчуваючи ні вудил, ні мундштука, далі у чвал, у чвал, різко, гостро! Весна!

Пригальмувала, озирнулась. Ну, нарешті сама. Нарешті далеко Ніхто вже не скаржиться, не докоряє, не присікується, не погрожує закінченням поїзжки. Нарешті сама, вільна, свобідна і незалежна. Повільніше. Легкий клус. Зрештою, ця поїздка не тільки для розваги, вона теж має певні обов’язки. Га, подумала Цирі, роззираючись, зараз від мене задежить безпека всього конвою. Всі нетерпляче чекають, що вернуся і доповім: дорога вільна і придатна до проїзду, нікого не бачила, немає слідів ані коліс, ані копит.

Доповім, і кощавий пан Вєнцк з зимними блакитними очима поважно кивне головою, Ярпен Зіґрін вишкірить жовті конячі зуби, Пауль Дагльберг крикне: «Хороша, мала!», а Геральт злегка усміхнеться. Усміхнеться, хоча остіннім часом усиіхаєтьс так рідко.

Цирі роззираючись, нотувала у пам’яті. Дві повалені берізки – ніяких проблем. Купа гілля – нічого, вози проїдуть. Вимита дощами западина – мала перешкода, колеса першого возу переїдуть її, а наступні поїдуть колією. Велика поляна – добре місце для пасовиська…

Сліди? Які тут можуть бути сліди. Нікого тут немає. Тільки ліс. Є птахи, що верещать серед свіжих зелених листочків. Бруднорудий лис неспішно перебігає через дорогу… І все пахне весною.

Шлях зникає на половині пагорба, гине у піщаному яру, заходить під криві сосенки, чіпляючись за схили. Цирі залишила дорогу, піднямаючись крутим схилом, бажаючи з висоти роззирнутись околицею. І щоб доторкнутись до мокрого, пахучого листя…

Вона спішилась, закріпила повіддя на сучок, повільно пройшлася поміж ялівцв, що росли на пагорбі. По другий бік пагорбу виднілася відкрита ділянка, що тяглася в лісовій пущі як вигризена діра – напевно, слід після пожежі, яка шаленіла тут колись дуже давно, оскільки ніде не чорніли згарища, всюди було зелено від низьких берізок і ялиночок. Шлях, скільки сягнути оком, видавався вільним і приязним. І безпечним.

Чого вони бояться, подумала. Scoia'tael? А чого їх боятися? Я не боюся ельфів. Нічого їм не зробила. Ельфи. Білки. Scoia'tael.

Поки Геральт не наказав їй відійти, Цирі змогла оглянути трупи у сторожовій вежі. Особливо запам’ятала одного – з обличчям, яке закривало зліплене побурілою кров’ю волосся, з ненатурально скрученою шиєю і викривленою, витягнутою у жахливій гримасі верхньою губою, яка відкривала зуби, занадто білі і занадто дрібні, нелюдські…

Запам’ятала черевики ельфа, знищені і витерті, довжиною до колін, знизу шнуровані, а в горі закнені на численні ковані пряжки…

Ельфи, які вбивають людей, і самі гинуть у бою. Геральт каже, що треба дотримуватись нейтралітету… А Ярпен, що слід чинити так, щоб не мусити просити про вибачення…

Копнула кротовину, у задумі гребла каблуком у піску.

Хто і кому, кому і що повинен вибачати? Білки убивають людей. А Нільфгаард їм за це платить. Користується ними. Підбурює. Нільфгаард.

Цирі не забула, хоч дуже хотіла забути. Про те, що сталося у Цинтрі. Про поневіряння, розпач, страх, голод і біль. Про апатію і отупіння, які прийшли потім, дуже пізно, коли її віднайшли і прихистили друїди з Заріччя. Пам’ятала це ніби через туман, а хотіла перестати пам’ятати. Але це поверталось. Поверталось у думках, у снах. Цинтра. Бродячі коні і дикі крики, трупи, пожежа… І чорний лицар у крилатому шоломі… А пізніше… Хати на Заріччю… Обвуглений комин серед попелу… Збоку, біля вцілілої криниці, чорний кіт вилизує опік на боці. Криниця… Журавель… Повне крові відро.