Слава ЗСУ!

Мене дуже тішить ваше зацікавлення – широко усміхнувся Жовтець. – Будеоте сміятись, пане як вас там, але якраз про цемені розходилось, коли ту баладу укладав. Захотілось слухачів зворушити і збудити їх цікавість.

Правда чи брехня? – холодно повторив Ріенс.

Якби це виказав, знищив би ефект від моєї праці. Прощавай, приятелю. Ви використали весь час, вам даний. А там дві мої натхненниці чекають, не певний, яку оберу.

Ріенс довго мовчав, взагалі не збираючись виходити. Дивився на поета несимпатичним, вологим поглядом, а поет поет відчув зростаючий неспокій. Знизу, з загальної зали борделю, долинав веселий рейвах, іноді перемежований високим дамським хихотінням. Жовтець повернув голову, нібито демонструючи погордливу зверхність, насправді однак оцінюючи відстань, яка відділяла його від краю кімнати і від гобелену, що зображав німфу, яка поливала собі цицьки водою з дзбанка.

Жовтцю – промовив врешті Ріенс, вставляючи руки до кишені сепієвого кафтану. – дай відповідь на моє питання, дуже прошу. Я мушу знати відповідь. Це для мене надзвичайно важливо. Повір мені, для тебе теж, бо якщо відповідатимеш по доброму, то…

То що ?

На важких губах Ріенса з’явилась паскудна гримаса.

То не будеш присилуваний до розмови.

Слухай-но, утирку, - Жовтець встав і вдав, що робить грізну міну. – Бриджусь насильства і бійок. Але зараз покличе Мамуню Лантіері, а вона викличе такого собі Грузилу, який виконує тут прибуткову, почесну і відповідальну функцію викидайла. Це правдивий артист у своєму фаху. Він копне тебе в сраку, а ти потім пролетиш над дахами цього міста, так швидко, що нечисленні в цій порі перехожі приймуть тебе за пегаса.

Ріенс зробив короткий жест, в його долоні щось блиснуло.

Ще впевнений – запитав - що зможеш закричати?

Жовтець не збирався перевіряти, чи зможе. Чекати теж не збирався. За ним ще метеликом блиснув стилет, який вилетів з долоні Ріенса, як він протяжно стрибнув до кута кімнати, пірнув під гобелен з німфою. Копняком відкрив секретні двері і вперед головою, сторчма пірнув вниз крученими сходами, спритно рухаючись слизькими поручнями. Ріенс кинувся навздогін, але поет був впевнений – знав таємний хід як власну кишеню, не раз користуючись з нього, тікаючи від кредиторів, ревнивих чоловіків і швидких до мордобою конкурентів, у яких часом крав рими і ноти. Знав, що на третьому повороті намацає дротову заслінку, за якою буде драбина, що виходить до пивниці. Був впевнений, що переслідувач, як і решта перед ним, не зможе сповільнитися побіжить далі і наступить на люк, після чого впаде у хлів. Був впевнений, що весь у синцях, у гівні і побитий свинями, переслідувач відмовиться від переслідування.

Жовтець помилився, як завжди, коли був у чомусь впевнений. За його плечима щось раптом блакитнувато зблиснуло, а поет відчув, що його кінцівки терпнуть, мертвіють та клякнуть. Не зумівши відкрити двері, його ноги відмовились слухатись. Закричав і впав сходами, вдаряючись в огородження сходів. Люк відкрився під ним з сухим тріском, трубадур впав униз, в темряву і сморід. Перед тим як ударитись об тверду підлогу і втратити притомність, згадав собі, що Мамуня Лантіері згадувала щось про ремонт хліву.

*****

Він опритомнів від болю в скутих зап’ястках і плечах, які жорстоко виломлювало з суглобів. Хотів зарепетувати, але не зміг, мав враження, що йому рота ніби заліпила глина. Він стояв на колінах на брудній підлозі, а колючі вірьовки тягли його в гору за руки. Щоб полегшити рукам спробував підвестись, але ноги теж мав зв’язані. Задихаючись і душачись зумів однак встати, в чому сильно допоміг йому шнур, що нещадно його тягнув.

Ріенс встав перед ним, а його злі, вологі очі блищали у світлі лампи, яку тримав не менш як двометровий бандит, що стояв поруч. Інший бандит, напевно, не менший, був з-заду. Жовтець чув його віддих і чув сморід застарілого поту. Власне той другий, смердючий, тягнув вірьовку, яка зв’язувала зап’ястки поета і пропущену через сволок.

Стопи Жовтця відірвались від долівки. Поет завищав носом, ні на що не звертаючи більше уваги.

- Досить – сказав врешті Ріенс, майже відразу, але Жовтцю здалося, що минули століття. Дотягнувся до землі, але стати на коліна, навіть трохи, не зміг – нап’ятий шнур далі тримав його випростаного, як струна.

Ріенс наблизився. На його обличчі не було навіть сліду емоцій, водянисті очі навіть ні на йоту не змінили виразу. Голос, коли говорив, теж був спокійним, тихим, навіть трохи занудливим.

- Ти паршивий віршомазе. Ти вишкребку. Ти посмітюху. Ти самовпевнене в собі ніщо. Від мене хотів втекти? Від мене ще ніхто не втікав. Ми не закінчили розмову, ти блазню, ти лобе баранячий. Питав тебе про щось, на значно приємніших умовах. Зараз відповіси на мої питання, але на значно менш приємніших умовах. Правда, що відповіси?