Слава ЗСУ!

- Ні, були ще сотні всяких таких бід, а то й гірших, усього не пригадати. Мабуть, це такий рік випав, що як уже не щастить, то не щастить. То в його коміксах міль завелася, то нові тенісні туфлі запліснявіли.

- Я теж пригадую такі роки,- сказав лахмітник. Він подивився ген на небокрай і побачив там усі ті роки.

- Ось воно як, містере Джонас. У тім-то й річ. Через те він і помирає...- Том замовк і відвів очі.

- Стривай, дай мені подумати.

- Ви зможете допомогти, містере Джонас? Зможете?

Містер Джонас заглянув усередину свого старого фургона й похитав головою. Тепер, у ясному сонячному світлі, його обличчя мало стомлений вигляд, на чолі блищали росинки поту. Він пильно вдивлявся в завали ваз, обшарпаних абажурів, мармурових німф, позеленілих бронзових сатирів. Потім зітхнув, обернувся й, підібравши віжки, легенько труснув ними в повітрі.

- Томе,- сказав він, утупивши очі в спину коня,- ми побачимося пізніше. Мені треба поміркувати. Роздивитися, [513] що й до чого. Після вечері я приїду знов. Але й тоді... хто знає... А поки що...- Він сягнув рукою у фургон і дістав низочку японських кришталевих висульок.- Почепи їх у нього на вікні. Вони дуже гарно дзвенять на вітерці, аж наче холодять.

Фургон поїхав, а Том лишився стояти з японськими кришталиками в руці. Тоді підняв їх за кінець нитки, але вітру не було, і вони й не зворухнулися. Отож і задзвеніти не могли.

Сьома година вечора. Місто скидалося на величезну жаровню, на яку із заходу знов і знов накочувались хвилі гарячого повітря. Від кожного будинку, кожного дерева тяглися тремтливі вугільно-чорні тіні. Вулицею під вікном пройшов чоловік з рудою чуприною. Пригасле, але ще палюче сонце заливало його своїм багряним промінням, і Томові здавалося, ніби там, унизу, гордо виступає чи то живий смолоскип, чи то вогненний лис, чи то сам володар пекла у власній стихії.

О пів на восьму місіс Сполдінг вийшла на задній анок викинути в помийне відро кірки від кавуна й побачила, що на подвір\'ї стоїть містер Джонас.

- Як там ваш хлопчик? - спитав він.

Місіс Сполдінг хотіла щось відповісти, але губи її затремтіли і вона промовчала.

- Мені можна з ним побачитися? - спитав містер Джонас.

Вона й тепер не здобулася на слово.

- Ми з ним добрі знайомі,- сказав містер Джонас.- Мало не щодня зустрічалися, відколи він почав бігати самостійно. Я йому дещо привіз - там, у фургоні.

- Він...- Місіс Сполдінг хотіла сказати непритомний, але не змогла.- Він спить, містере Джонас. Лікар сказав, щоб його не турбували. Ой, і самі не знаємо, що з ним таке!

- Навіть якщо він спить,- не вгавав містер Джонас,- я однаково хотів би сказати йому дещо. Часом те, що почуєш уві сні, ще й більше важить, його краще чути, і воно доходить до глибини душі.

- Пробачте, містере Джонас, я просто не можу так ризикувати.- Місіс Сполдінг узялася за ручку дверей [514] і не пускала її.- Але все одно дякую вам за те, що прийшли. Дякую.

- Еге ж, мем,- мовив містер Джонас.

Але не зрушив з місця. Стояв і дивився вгору, на Дугласове вікно.

Місіс Сполдінг зайшла в дім і зачинила за собою двері.

Нагорі в своєму ліжку сипло дихав Дуглас. Звук був такий, наче хтось то витягав із піхов, то вкладав назад гострого ножа.