Слава ЗСУ!

О восьмій годині приїхав лікар і, виходячи з дому, знову хитав головою. Він був без піджака, у попущеній краватці, і вигляд мав такий, ніби за один той день схуд фунтів на тридцять.

О дев\'ятій Том, мати й батько поставили надворі під яблунею складане ліжко, знесли Дугласа вниз і поклали спати просто неба: мовляв, якщо повіє бодай найменший вітрець, сюди він долине швидше, ніж у задушну кімнату нагорі. До одинадцятої вони раз по раз виходили до хворого, а тоді поставили будильник на третю годину ночі, щоб устати й наколоти свіжого льоду, і пішли спати.

Нарешті в домі стало темно й тихо, всі поснули.

О пів на першу повіки в Дугласа здригнулися. Зійшов місяць.

І десь далеко хтось заспівав.

Тужний високий голос то підносився, то завмирав у чистому й мелодійному співі. Слів було не розібрати.

Місяць піднявся над краєм озера, подивився на місто Грінтаун у штаті Іллінойс, побачив його як на долоні й немовби виставив на огляд - з усіма його будинками, всіма деревами, всіма наділеними предковічною пам\'яттю собаками, що неспокійно стеналися, дивлячись свої нехитрі сни.

І, здавалося, чим вище підбивався місяць, тим ближчим, гучнішим і дзвінкішим ставав голос співака.

І Дуглас у гарячковому забутті засовався на ліжку й глибоко зітхнув.

Може, це було за годину до того, як місяць затопив своїм промінням цілий світ, а може, й раніше. Але таємничий голос усе наближався, і тепер разом з ним стало чути щось ніби калатання серця - а насправді то був [615] стукіт кінських копит по цегляній бруківці, приглушений гарячим рясним листям дерев.

Чути було й ще один звук: час від часу щось тихенько, чи то квилило, чи то вищало, наче десь там відчинялися й зачинялися двері. То порипував старий фургон.

І ось на залитій місячним світлом вулиці показався кінь, що тяг за собою фургон, а на високих козлах звично похитувалась худа постать містера Джонаса. Він був у капелюсі, так ніби й тепер пекло літне сонце, і зрідка перебирав руками віжки, що струміли в повітрі над спиною коня, мов тихий потічок. Фургон ледь-ледь посувався вулицею, містер Джонас співав, і Дуглас уві сні неначе затамував подих і прислухався.

- Повітря, повітря... Кому повітря?.. Чисте, мов сльозинка, прохолодне, мов крижинка... Повітря з квітневих Лугів, з осінніх садів, з Антільських островів... Свіже, духмяне, чисте, прозоре, з-за гір і з-за моря... В пляшку налите, корком закрите... Раз купиш і знов прибіжиш... Дихай не хочу - і все те за гріш!

З останніми словами фургон зупинився біля бровки тротуару. І ось уже на подвір\'ї тінню став чоловік, тримаючи в руках дві зелені пляшки, що зблискували в темряві, як котячі очі.

Містер Джонас подивився на ліжко під яблунею і тихенько гукнув хлопця на ім\'я - раз, потім ще і ще. Нерішуче переступив з ноги на ногу, поглянув на пляшки у своїх руках, а тоді зважився, обережно підійшов ближче, сів на траву і втупив погляд у хлопця, знеможе-ного величезним тягарем літньої спеки.

- Дуг,- мовив він,- ти лежи собі спокійно. Не треба нічого казати, не треба розплющувати очей. Можеш навіть не вдавати, що слухаєш. Ти мене чуєш, і цього досить. Я старий Джонас, твій друг. Твій друг,- повторив він і кивнув головою.