Слава ЗСУ!

- Сфінкс! Ви чуєте, діти? - прошепотів Лео Ауфмен і засміявся.

- Запахло парфумами!- здивовано вигукнула Ліна. Невидимий грамофон заграв вальс Голубий Дунай.

- Музика! Я танцюю!

- То їй тільки здається, ніби вона танцює,- повідо-. мив присутніх Лео Ауфмен.

- Просто чудо! - сказала його невидима дружина. Обличчя Лео Ауфмена засяяло.

- Оце дружина- все розуміє!

Та раптом Ліна Ауфмен заплакала в Машині щастя. [374]

Усмішка на устах винахідника миттю згасла.

- Вона плаче,- сказала Ноемі.

- Не може бути!

- Плаче,- сказав Сол.

- Та ні, не може бути, щоб вона плакала!- Здивовано кліпаючи очима, Лео Ауфмен притулив вухо до машини.- А проте... таки плаче... як мала дитина...

Йому лишилося тільки відчинити дверці.

- Зажди.- Його дружина сиділа в машині, і по її щоках текли сльози.- Дай мені доплакати. І вона поплакала ще трохи. Приголомшений Лео Ауфмен вимкнув машину.

- Ой, ця машина - найсумніше місце в світі! - тужливо промовила Ліна.- Як мені тяжко на душі, просто жах! - Вона вилізла крізь дверцята.- Спершу там був Париж...

- А що ж негаразд із Парижем?

- Я ніколи в житті ,і не мріяла побувати в Парижі. А тепер ти змусив мене думати про нього. Париж! Раптом мені так захотілося туди, а я ж знала, що все те не насправді!

- У машині майже так само гарно.

- Ні. Я сиділа там і все розуміла. Це тільки облуда, думала я.

- Ну не плач, матінко.

Ліна подивилася на нього великими чорними очима, в яких блищали сльози.

- Ти змусив мене танцювати. А ми ж не танцювали вже двадцять років.

- Завтра ввечері поведу тебе на танці.

- Ні, ні! Це нічого не важить, не повинно важити. Але твоя машина твердить: це важливо! І я несамохіть вірю їй. Ти не турбуйся, Лео, ось я ще трохи поплачу, і все це минеться.

- А що ж іще негаразд?

- Що іще? Твоя машина твердить: ти молода. А я ж не молода. Вона бреше, ця Машина смутку!

- Чому смутку?

Ліна вже трохи заспокоїлась.

- Твоя помилка, Лео, ось у чому: ти забув, що зрештою, рано чи пізно, всім нам доводиться вилізти з цього ящика й повернутися до брудного посуду та незасланих ліжок. Звісно, поки сидиш там усередині, то й сонце [375] заходить довго-довго, і повітря приємно пахне, і не холодно там, і не жарко. І все, що тобі хотілося б продовжити, триває скільки завгодно. Але вдома діти чекають обіду, їм треба попришивати удзики. Та й, щиро кажучи, Лео, скільки можна дивитись, як заходить сонце? Кому це потрібно, щоб воно заходило так довго? Кому потрібно, щоб завжди було не холодно й не жарко? І щоб повітря завжди приємно пахло? До всього цього скоро звикаєш і просто перестаєш помічати його. Сонце має заходити хвилину чи дві. А потім хочеться чогось іншого. Так уже влаштована людина, Лео. Як ти міг про це забути?