Слава ЗСУ!

- Що це з вами?

- Нічого.- Джейн підвелася.

- Гадаю, вам нема куди поспішати. Ви ж іще й морозиво не доїли... Чи щось не гаразд?

- Моя мама каже, що говорити неправду негарно,- промовила Джейн.

- Звісно, що негарно. Це дуже погано,- погодилася місіс Бентлі.

- / слухати, коли говорять неправду.

- А хіба хтось сказав тобі неправду, Джейн? Джейн подивилася на неї і збентежено відвела очі.

- Ви сказали.

- Я? - Місіс Бентлі засміялась і приклала суху, кощаву руку до худих грудей.- Що ж я таке сказала?

- Про себе. Ніби ви були малою дівчинкою. Місіс Бентлі застигла на місці.

- Та я ж і справді була такою дівчинкою, як ти, багато років тому.

- Еліс, Томе, ходімо.

- Стривай,- мовила місіс Бентлі.- Ти не віриш мені?

- Не знаю,- відповіла Джейн.- Ні, не вірю.

- Але це просто смішно! Ясно ж як день: усі люди були колись молодими!

- А ви - ні,-не зводячи очей, наче сама до себе, прошепотіла Джейн. її паличка від морозива впала у. ванільну калюжку на підлозі веранди.

- Та певне ж, що мені було й вісім, і дев\'ять, і десять років, як і вам усім.

Дівчатка захихотіли, але враз замовкли. Місіс Бентлі блиснула очима. [384]

- Гаразд, не можу ж я цілий ранок марно сперечатися з десятилітками. Годі й казати, що колись і мені було десять років і я була така ж дурненька.

Дівчатка засміялися. Том стояв ні в сих ні в тих.

-: Ви жартуєте над нами,- крізь сміх промовила Джейн.- А насправді вам ніколи не було десять років, місіс Бентлі, хіба не так?

- Ану, марш додому! - раптом крикнула стара, якій стало вже несила бачити їхні насмішкуваті очі.- Нема чого тут реготатися.

- І насправді вас не звуть Елен?

- Та певна річ, що мене таки звуть Елен!

- До побачення! - зі сміхом гукнули дівчатка, біжачи через лужок, по озерцях тіні від дерев. За ними поплентався й Том.- Дякуємо за морозиво!

- Колись і я в класики грала! - гукнула їм навздогін місіс Бентлі, але вони вже зникли з очей.

Решту дня місіс Бентлі сердито грюкала чайниками й каструлями, з шумом та брязкотом готувала свій нехитрий обід і час від часу підходила до надвірних дверей, сподіваючись застукати тих нахабних бісенят, що напевне шастали десь поблизу й посміювались. Та якби вони й з\'явилися на очі, то що б вона їм сказала, і чого їй було взагалі усім цим перейматися?..

- Подумати тільки! - мовила місіс Бентлі до своєї вишуканої чайної чашечки, облямованої трояндовим вінчиком.- Ще ніхто ніколи не сумнівався, що свого часу і я була дівчинкою. Це ж така жахлива дурниця! Я зовсім не журюся тим, що я стара,- справді ні,- але позбавити мене дитинства нікому не дозволю!

І вона ніби знову бачила тих трьох дітлахів, що бігли геть у затінку розложистих дерев, несучи в своїх холодних від морозива рученятах її юні літа, невидимі, як повітря.