Слава ЗСУ!

- Індіанець Білл...- Полковник занурився у темряву минулого.- Вісімсот сімдесят п\'ятий рік... Атож, я й Індіанець Білл на узгірку посеред прерії, чекаємо. Цсс! - каже мені Індіанець Білл.- Слухай. А прерія - наче величезна сцена, і все напоготові до початку грози. Ось загриміло. Ще негучно. Знов загриміло. Вже гучніше. А над1 усією прерією, скільки сягає око,- величезна й лиховісна руда хмара, повна чорних блискавиць, нависла над самою землею, миль п\'ятдесят завширшки, миль п\'ятдесят завдовжки, з милю заввишки і не більш як на дюйм від землі. О боже! - волаю я на тому своєму узгірку.- О боже! Земля гупає, мов знавісніле серце, атож, хлопці, мов серце, охоплене жахом. Я весь трушуся, ось-ось розсиплюся на кістки. Земля двигтить: торох! торох! бам! Громовиця. Тепер мало хто так каже - громовиця. О, як вона гримотіла, та страшна громовиця, як перекочувалась узгірками й видолинками, і як усе довкола вкрила та руда хмара, так що нічого іншого й видно не було! Онде вони! - вигукнув Індіанець Білл. А хмара та була суцільна курява! Не пара, не дощ, ні - курява, зметена з усієї прерії, з пересохлої порохнявої трави, і була вона як найдрібніше борошно, як квітковий пилок, і аж яскріла проти сонця, бо на той час і сонце прозирнуло в небі. І тоді я знов як закричу! Чому? А тому, що серед тієї пекельної куряви раптом наче завіса відхилилась, і тут я побачив їх, богом присягаюся! Побачив велике військо прадавньої прерії - бізонів і буйволів!..

Полковник надовго змовк, потім озвався знову.

- Голови - наче кулаки велета негра, тулуби - наче паровози! Двадцять, п\'ятдесят, двісті тисяч величезних чавунних снарядів, що вихопились із гарматних жерл десь на заході, збилися з дороги й тепер летіли чимдуж, з палючими, як жар, очима, здіймаючи снопи вогненних іскор і гримко тупочучи, летіли світ за очі!..

Зметнулася до неба курява, і в коротку мить просвітку я побачив ціле море горбатих карків та розмаяних грив, [395] і ті чорні волохаті хвилі то здіймалися, то опадали... Стріляй! - гукає мені Індіанець Білл.- Стріляй! Я зводжу курок і прицілююсь. Стріляй же! - кричить він. А я стою, почуваючи себе правицею божою, дивлюсь, як шалено мчить повз мене вся та люта сила, все мчить та мчить, мов темна ніч серед дня, мов чорна й лискуча, довжелезна й сумна безконечна похоронна процесія, а не можна ж стріляти в похоронну процесію, правда ж, хлопці, не можна? І мені хотілося тоді тільки одного: щоб курява знов осіла й сховала від мене ті чорні образи фатальної долі, що товклися й колотилися в дикому сум\'ятті. І курява таки осіла, хлопці. її руда хмара вкрила весь той мільйон копит, що зняли таку страхітливу громовицю й бурю. Я Почув, як Індіанець Білл вилаявся і вдарив мене по руці. Але я був радий, що не зачепив тієї хмари чи сили, яка в ній була, не зачепив ані дрібкою свинцю. Мною володіло єдине бажання: стояти отак і дивитись, як сам час поминає мене на величезних колісницях під покровом бурі, збитої бізонами, і разом з ними спливає у вічність.

Година, три, шість годин минуло, поки та буря перейшла за обрій, до людей не таких добрих, як я. Індіанець Білл тим часом зник, і я лишився один, оглушений і приголомшений. Сам не свій я подався геть, добрів до якогось містечка за сотню миль на південь, та навіть і там не чув людських голосів і радий був, що не чую. Мені хотілося зберегти в пам\'яті гук тієї громовиці. Я й тепер часом чую його, літніми надвечір\'ями, як оце сьогодні, коли над озером збирається на дощ... той страхітливий дивовижний гук... добре б і вам колись його почути...