Слава ЗСУ!

Тьмаве світло просотувалося крізь полковників великий ніс, і він скидався на білу порцелянову чашку, в яку налито дуже ріденького й ледь теплого чаю.

- Він що - заснув? - спитав зрештою Дуглас.

- Ні, - відказав Чарлі.- Просто перезаряджає свої батареї.

Полковник Фрійлі дихав часто й уривчасто, неначе перед тим довго біг. Нарешті він розплющив очі.

- Слухаю вас, сер!-захоплено мовив Чарлі.

- А, Чарлі, привіт! - І полковник здивовано всміхнувся до двох інших хлопців.

- Це Дуг, а оце Джон, - пояснив Чарлі.

- Здорові були, хлопці. Хлопці привіталися. [396]

- А де ж... - знов почав був Дуглас.

- Ну й дурень же ти! - Чарлі ляснув Дугласа по руці. Тоді обернувся до полковника.- То ви казали, сер...

- Я щось казав? - пробурмотів старий.

- Хай розповість про Громадянську війну*,- тихенько підказав Джон Хафф.- Він її пам\'ятає?

* Громадянська війна в США (1861-1865) між буржуазною Північчю й рабовласницьким Півднем. Далі згадуються місця великих боїв.

- Чи я пам\'ятаю? - мовив полковник.- Пам\'ятаю, аякже! - Голос його затремтів, і він знову заплющив очі.- Все пам\'ятаю! От забув тільки... на чиєму боці я воював...

- Може, колір мундира... - почав був Чарлі.

- Кольори починають зливатися,- прошепотів полковник. - Неначе тьмяніють. Я бачу поруч себе солдатів, але давно вже не розрізняю, якого кольору на них мундири й кашкети. Я народився в штаті Іллінойс, зростав у Віргінії, одружився в Нью-Йорку, збудував собі дім у Теннесі, а оце тепер, на схилі віку, хвалити бога, знову тут, у Грінтауні. Отож розумієте, чому зливаються і тьмяніють кольори...

- А ви пам\'ятаєте, з якого боку гір воювали? - Чарлі говорив тихо, не підвищуючи голосу.- Де сходило сонце - ліворуч чи праворуч? У якому напрямку ви йшли - до Канади чи до Мексіки?

- Іноді сонце начебто сходило з боку моєї здорової, правої руки, а іноді начебто за лівим плечем. А йшли ми в різних напрямках. Відтоді минуло майже сімдесят років. То де вже там пригадати, з якого боку сходило сонце.

- Ви ж, певно, пам\'ятаєте якісь перемоги? Якусь виграну битву?

- Ні,- відказав старий наче звідкись іздалеку.- Не пригадую, щоб хтось колись де-небудь вигравав. У війні взагалі не виграють, Чарлі. Завжди тільки програють, і хто програє останній, той просить миру. Я пам\'ятаю самі незліченні поразки й гіркоту, а добре було лише тоді, коли все те скінчилося. От кінець, Чарлі, це таки справді виграш, але гармати тут ні до чого. Та ви, хлопці, мабуть, не про таку перемогу хотіли від мене почути.

- Антайтем,- озвався Джон Хафф.- Спитай його про Антайтем.

- Я там був. [397]

Очі в хлопців заблищали.

- Булл-Ран, спитай про Булл-Ран...

- І там був,- тихо мовив полковник.

- А під Шайло?

- Усе життя пригадую його і думаю: який жаль, що така гарна назва збереглася тільки у воєнній хроніці.

- Тоді про Шайло... А форт Самтер?

- Я бачив там перші клубки порохового диму,- замріяно сказав полковник.- Так багато всякого спадає на пам\'ять, так багато... Пригадуються пісні. В цю ніч над Потомаком тихо, солдати наші мирно сплять, лише над місяцем осіннім намети тьмяно мерехтять... І далі пам\'ятаю, аякже... В цю ніч над Потомаком тихо, струмить потік між берегів, не встануть більш солдати вбиті, в бій не підуть на ворогів. А коли ті капітулювали, містер Лінкольн, стоячи на балконі Білого дому, звелів оркестрові заграти Пильнуй, пильнуй, Південний краю!. А потім одна жінка в Бостоні склала пісню, яка житиме тисячу років: Уздріли мої очі, як господь іде до нас, він топче грона гніву, що визріли в серцях. Серед ночі я часом починаю ворушити губами й безгучно співати ті давні пісні. Славні воїни-південці, варта рідних берегів... Коли з перемогою вернуться наші солдати, ми лаврами їх увінчаємо, брате... Скільки було пісень! Співали й ті, і ті, і нічний вітер ніс їхні пісні то на північ, то на південь. Ми йдемо, наш батьку Аврааме, триста тисяч воїнів твоїх... Напнімо намети, напнімо намети, напнімо намети на бранному полі... Ура, ура, ура, святкуймо перемогу, ура, ура, ура, під прапором свободи...