Слава ЗСУ!

Голос старого помалу завмер.

Хлопці довго сиділи нерухомо. Потім Чарлі обернувся до Дугласа й запитав:

- Ну, скажеш, він не те?

Дуглас двічі глибоко зітхнув і відповів:

- Ні таки те. Полковник розплющив очі.

- Що там я таки те?

- Машина часу,- промимрив Дуглас.- Машина часу.

Кілька секунд полковник пильно дивився на хлопців. А коли озвався знов, у голосі його бринів острах.

- То оце так ви мене називаєте?

- Так, полковнику.

- Так, сер. [398]

Полковник повільно відхилився на спинку крісла, поглянув на хлопців, поглянув на свої руки, а тоді втупив очі в голу стіну над хлоп\'ячими головами.

Чарлі підвівся.

- Ну, ми вже, мабуть, підемо. Бувайте здорові, дякуємо, полковнику.

- Що?.. А-а, до побачення, хлопці.

Дуглас, Джон і Чарлі навшпиньки вийшли за двері. Полковник Фрійлі вже не бачив їх, хоч вони пройшли просто в нього перед очима.

І вже на вулиці вони аж здригнулись, почувши з вікна другого поверху:

- Гей!

Хлопці задерли голови.

- Що, полковнику, сер?

Полковник висунувся з вікна й помахав їм рукою.

- Я оце думав, хлопці, про те, що ви сказали.

- Еге, сер.

- І... таки ваша правда! Як це мені самому не спало на думку! Машина часу, справжня Машина часу, їй-богу!

- Атож, сер.

- До побачення, хлопці. Приходьте коли тільки захочете!

У кінці вулиці вони обернулися. Полковник усе ще махав їм рукою. Вони помахали йому у відповідь, а на душі в них було тепло й хороше. Тоді рушили далі.

- Чах-чах-чах,- озвався Джон.- Іду в минуле, на дванадцять років назад. Дзень-дзень, чах-чах!

- Еге ж,- мовив Чарлі, озирнувшись на тихий будинок позаду.- А от на сто років не заїдеш.

- Ні,- розважливо відказав Джон,- на сто не заїду. А ото справді мандрівка! Справді Машина часу.

З хвилину вони йшли мовчки, дивлячись собі під ноги. Потім побачили попереду огорожу.

- Хто перестрибне останній,- сказав Дуглас,- той дівчисько.

Решту дороги додому Чарлі і Джон називали його Дорою.

●

Було вже далеко за північ, коли Том прокинувся й побачив, що Дуглас швидко щось пише у своєму записнику при світлі кишенькового ліхтарика.

- Дуг, що сталося? [399]

- Що? Багато чого сталося! Я підраховую свої здобутки, Томе. Ось дивися: з Машиною щастя нічого не вийшло, так? Ну й нехай! У мене однаково вже цілий рік розписаний. Треба поснувати головними вулицями, щоб роздивитися навсібіч і розвідати, що де діється,- на те є міський трамвай. Треба податися кудись далі, на околиці,- я стукаю в двері до міс Роберти і міс Ферн, вони заряджають батареї свого електромобіля, і ми вирушаємо в дорогу. Треба поникати по завулках, пострибати через огорожі, подивитися на те, чого не видно зовні,- я маю свої новісінькі туфлі-легкоступи. Отже, туфлі, електромобіль, трамвай! Усе для мене! Та навіть більше, Томе, навіть більше, ось ти послухай. Якщо я захочу помандрувати аж туди, куди ніхто не помандрує, бо й не додумається до такого,- скажімо, перенестися в тисяча вісімсот дев\'яностий рік, потім ще далі, у тисяча вісімсот сімдесят п\'ятий, а потім у вісімсот шістдесятий, - мені досить скочити в експрес старого полковника Фрійлі! Ось що я тут собі записую: Може, старі люди й не були ніколи дітьми, як ми вирішили щодо місіс Бентлі, та хоч які вони були, великі чи малі, а хтось із них таки стояв коло Аппоматокса влітку тисяча вісімсот шістдесят п\'ятого року. А зір у них, Томе, наче в індіанців, і назад вони бачать куди далі, ніж ми з тобою будь-коли побачимо вперед.