Слава ЗСУ!

Тим часом нудні обов’язки правління королівствами кинуті були королем головне на його малу раду та Правицю. Уряд цей продовжував справляти пан Отто Вишестраж, який служив королю-онуку так само віддано, як свого часу — королю-дідові. Усі погоджувалися, що людиною він був здібною та спроможною, хоча дехто вважав його надто погордливим і різким на мову. Що довше пан Отто служив, то більше набирався пихи та величі — так про нього переповідали люди. Багато визначних князів та панства зненавиділи його за вдачу і водночас заздрили високій посаді коло Залізного Престолу.

Серед невдоволених найбільше вирізнявся саме наш лукавий принц — Даемон Таргарієн, бундючний, марнославний та запальний молодший брат короля.

Уміючи причаровувати до себе людей не гірше, ніж спалахувати вогнем, принц Даемон вислужив лицарські остроги у шістнадцять років і отримав від самого Старого Короля меча Темну Сестру на знак визнання його вояцької майстерності. Хоча року 97 по А.З., ще за Старого Короля, його одружили з панною з Рунокаменя, цей шлюб щасливим не став. На принца Даемона Долина Арин наганяла нудьгу («Тут, у Долині, чоловіки полюбляють гойдати овець» — писав він, — «і винуватити їх не можна, бо вівці в них вродливіші за жінок»), а скоро йому обридла і пані дружина, котру він почав величати «моя спижева сучка», глузуючи з укритого рунами спижевого обладунку князів дому Ройс. Коли на Залізний Престол сів його брат, принц подав йому прохання про припинення свого шлюбу. Візерис відмовив, але навзамін дозволив Даемонові повернутися до двору, де той сидів у малій раді, справляючи уряд коронного підскарбія 103-104 рр. та коронного правника — близько півроку 104-го.

Але правління державою втомлювало і знуджувало цього войовничого принца. Він нарешті показав себе з кращого боку тільки тоді, коли король Візерис поставив його тисяцьким міської варти. Даемон виявив, що вартові погано озброєні, вдягнені у випадкові шматки обладунків та поношене лахміття, а відтак озброїв їх вузькими кинджалами, тесаками та залізними кийками, одягнув у чорні кольчуги (старшину — в панцери) і видав довгі золотаві киреї, які вони мали відтоді носити з гордістю. Саме у ті часи й виникли прізвиська вартових Король-Берега, відомі до сього дня: «золотокирейники» або «золотаві».

Службі серед золотокирейників принц Даемон віддався вірно та пристрасно, і часто сам виходив на варту спокою в провулках Король-Берега разом зі своїми людьми. Ніхто не сміє сумніватися, що за його доби місто стало безпечніше та краще впорядковане… але порядок той дався за брутальну ціну. Даемон знаходив насолоду в тому, щоб особисто різати руки кишеньковим злодюжкам, вихолощувати ґвалтівників, рвати ніздрі крадіям з домівок, і лише за перший рік свого урядування вбив на вулицях трьох людей у вуличних чварах. Невдовзі принца вже добре знали у всіх найсумнівніших кублах Король-Берега: шинках і винних льохах (де він пив, не витрачаючи ані монети) або гральних кишлах (відки уносив більше грошей, ніж приносив з собою). У міських бурдеях він перепробував незчисленну кількість шльондр, особливо призвичаївшись до цнотливих дівчаток. Невдовзі його улюбленицею стала одна лисенійська танцівниця, що звалася ім’ям Мисарія, та скоро стала відома як Мерзарія і також Борознячка за бліду шкіру та біляве волосся.

Король Візерис не мав жодного живого сина, тому Даемон вважав себе законним спадкоємцем Залізного Престолу і прагнув титулу принца Дракон-Каменя. Його милість відмовив Даемонові… але вже до кінця року 105 по А.З. друзі знали його як Принца Столиці, а простолюддя — як Князя Блошино-Подольського. Хоча король не бажав передавати престол Даемонові у спадок, та все ж не втратив прихильності до молодшого брата і охоче пробачав йому численні осоружні вихватки.

Принцеса Раеніра також була зачарована своїм дядьком, бо його увага та ніжна турбота про неї не знали меж. Коли він перетинав вузьке море на своєму драконі, то при поверненні завжди привозив небозі рідкісний та коштовний подарунок. Після смерті Балеріона король Візерис так і не опанував іншого дракона; його милості не надто смакували ані турнірні герці, ані лови у лісі та полі, ані вправи з мечем. Принц Даемон, навпаки, досяг у всьому згаданому неабияких успіхів і здавався саме таким, яким його братові бути не судилося: струнким та гартованим, визначним воїном, зухвалим, безстрашним… і зовсім не на крихту небезпечним.

Про витоки цієї ворожнечі ще й досі тривають суперечки. Але всі погоджуються, що Правиця Короля, пан Отто Вишестраж, відчував до королівського брата надзвичайну відразу. (Королівський блазень Грибочок стверджує, що чвари між ними почалися, коли принц Даемон зірвав вінця цноти юної доньки пана Отто — майбутньої королеви Алісенти. Але ця сороміцька побрехенька не знаходить підтвердження іншими джерелами.) Саме пан Отто переконав Візериса прибрати принца Даемона з посади коронного підскарбія, а потім і коронного правника — про що скоро сам пошкодував. Адже на посаді тисяцького міської варти з майже двома тисячами озброєних стражників під рукою принц Даемон став іще могутніший, ніж раніше.