Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Вероніка не відповіла.
* * *
Не минуло й два дні, як дороги стали кишіти біженцями. Зорієнтуватися в ситуації можна було без проблем. Вистачало запитати.
— Гусити йдуть з півночі, - повторила Вероніка почуту від утікачів звістку. — Палячи все на шляху, йдуть маршем на Наумбург, Єну і Геру, їх начебто бачили вже під Альтенбургом. Значить, дійшли аж під Лейпциг, там повернули і вирушили на Тюрінгію і Фогтланд. Вірити не хочеться, та це все ж таки правда. Ото той хтивий пфлегер на мості під Цвіккау здивується, коло його обійдуть ззаду і схоплять за сраку.
— А нам, — підсумувала вона, — у цій ситуації треба на північ. Під Альтенбург. Назустріч гуситам.
- їдьмо.
- Їдьмо. І молімося, щоб натрапити на твого милого. Або когось, хто його знає.
* * *
Чим далі на північ, тим більше було видно димів, вночі заграви позначували палаючі села та укріплені міста. Чим далі на північ, тим більше ставало біженців, тим жахливішою була й паніка на гостинці. Вони були свідками того, як пошкоджений і навантажений віз інші біженці безжально зіштовхнули зі шляху, який він перегороджував, не зважаючи на крики їздового, благання його дружини та плачі дітей. Минуло чимало часу, перш ніж врешті-решт кілька з-поміж тих, що проїжджали останніми, вирішили запропонувати допомогу.
Як виявилося, собі на погибель.
Почувся тупіт копит, крик і свист, з-за хребта чвалом вискочив кінний загін. На яках вершників були нашиті червоні Чаші.
— Гусити! — зраділа Вероніка. — Ютто, бачиш? Це гуси…
Ютта в раптовому передчутті схопила її за плече, міцно стиснула. Вони від'їхали кіньми в гущавину придорожнього сосняку. Саме вчасно.
Вершники з Чашами пришпорили коней і з дикими криками кинулися на біженців. Налетіли, покололи рогатинами і порубали мечами, не даючи пардону нікому, придорожній сніг миттю забарвився червоним. Поранених, які верещали, дорізали. Одного з чоловіків, упійманого арканом, волікли туди й назад по гостинці. Одну з помилуваних жінок повалили на землю й здерли з неї одяг.
— Пресвята Діво, — шептала схована в сосняку Ютта. — Мати Бога предвічного… Твого захисту просимо…
У Вероніки дрижали губи. Жінка пронизливо кричала.
Раптом знову затупотіли копита, з-за пагорба з'явилися чергові вершники. Вони, на превеликий страх Ютти, сиділи на вороних конях, а вдягнені були всі однаково — в чорне: в чорні плащі, чорні обладунки і шоломи. На повному скаку вони налетіли на гуситів, які грабували вози. Дзенькнули клинки, повітря знову завібрувало від криків.
А Ютта раптом побачила.
Вона знала про нього з розповідей. Пам'ятала з Білого Костелу, де бачила, як він погрожував абатисі, як терзав її, як бив зв'язаного Рейневана. Коли Ютту за наказом князя Яна Зембицького взяли під варту в фургоні, зазирав до неї кілька разів, вона запам'ятала його жорстоку усмішку. Запам'ятала чорне волосся до пліч. Пташиний ніс. І погляд диявола.
Біркарт Грелленорт.
— Тікаймо… — видушила з себе вона. — Тікаймо швидко.
Вероніка не заперечувала.
Мордовані кричали.
* * *
— Перед нами місто, — показала Вероніка. — Біженці говорять, що це Плауен. Більшість тікає саме туди. Зараз, кажуть, безпечно тільки за стінами. Що ти на це скажеш, Ютто? На північ, назустріч гуситам, ти ж уже більше не хочеш їхати. Ми вже не шукаємо з ними контакту. Може, воно й на краще. Ти ж сама бачила, чим закінчується такий контакт…
— Я, — Ютта затремтіла від спогаду, — на північ не пощу, нізащо, нізащо у світі. Там Грелленорт. Що завгодно, тільки не він. Я хочу чимдалі від нього. Чимдалі…
— Плауен не досить далеко? Ми не залишимося тут?
— Ні, - Ютта здригнулася від якогось раптового невиразного передчуття. — Не залишаймося тут. Вероніко. Будь ласка.
— Твоя воля, твоє рішення. Буде видно, чи правильне.
* * *
На засніженому полі колись стояло село, чорні квадрати випаленої землі та рештки глиняних коминів, які стирчали з них, показували, де колись були розташовані хати і сараї. На окраїні пожарища сиділо кілька обдертих селян, різного віку і статі.
Сиділи застигло, як манекени, як придорожні святі. їхні очі були невидющі та порожні.
— Паскудна річ, — озвалася серед мовчання Рікса. — Паскудна це річ, війна взимку. Der bose Krieg[160], як її називають. Влітку, якщо спалять халупу, то ліс принаймні дасть поживу, листя захистить від холоду, з полів щось та й можна буде таки зібрати… А взимку це вирок. Ведення війни зимою треба заборонити.
