Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Ютта почала захлинатися і плювати кров'ю, кров сильно потекла їй ще й із носа. Він підняв і нахилив їй голову. І безсильно дивився.
— Як… — ледь чутно озвався Шарлей. — Як вона…
— Через руйнування організму.
— Як довго…
— Дуже.
— Рейневане… — Ютта раптом схопила його за руку. Її зовсім сині пальці вже майже не мали сили.
— Рейневане… — повторила вона майже притомно. — Я хочу… На сонце…
Усі поспішили на допомогу. Підняли її й винесли зі стодоли, поклали на імпровізованій постелі з плащів. Сонця не було. Були низькі сіро-олов'яні хмари. їй знову почало сильно кровоточити з носа, просяклі кров'ю холоші свідчили про кровотечу з травного тракту і статевих органів. Вона почала битися у конвульсіях. Нею довго трусило. Усі безсило дивилися.
— Рейне… — вона виплюнула кров. — Рейневан…
— Я коло тебе.
— Ти тут… — вона майже притомно глянула. — Ти є… Це добре… Вона насилу намацала його руку. Потім долоню. Її пальці і нігті були вже зовсім чорні. Ступні — так само.
— Уже час… Монсегюр…
— Що ти говориш? Ютто?
— Монсегюр… Далі триває… Endura і consolamentum… Я хотіла би… почути… голос звідти…
Рейневан потрусив головою, запитально глянув на друзів. Шарлей розвів руками.
— Дозволь, — сказав Самсон.
Він клякнув біля Ютти, взяв її почорнілу долоню.
— Benedicite, — тихо вимовив він. — Benedicite, partitě nobis.
— Partitě nobis, — шепнула у відповідь вона. — За всі гріхи… Прошу прощення…
— De Deu е de nos vos sian perdonatz, — промовив Самсон. — Е nos preguem Deu que les vos perdo. {52}
Ютта, здавалося, хотіла усміхнутися. Але пароксизм болю викривив її синє обличчя жахливою гримасою. З носа і кутика губів потекла кров. Кров просочувалася вже крізь усі плащі, в які вона була закутана.
— Рейнмаре, — Самсон встав. — Уже час. Нехай це станеться.
— Не розумію.
— Перш ніж Ютта помре, — велет стишив голос, — вона буде мучитися ще щонайменше кільканадцять годин. Ти дозволиш їй страждати?
— Що ти кажеш? Я мав би її… Самсоне… Я лікар! Я християнин… Бог забороняє… Закон Божий…
— Закон, який наказує мучитися? Якщо можна припинити страждання? Ти нічого не знаєш про Бога, хлопче, ти зовсім Його не знаєш. А робиш з Нього жорстокого фанатика. Ти ображаєш Його цим. Так не годиться.
— Але…
— Ти медик. Вилікуй її від страждання.
Шарлей взяв Ріксу під руку, відвів убік. Тибальд Раабе поспішив за ними.
Самсон і Рейневан стали навколішки біля Ютти. Самсон ліворуч, Рейневан праворуч. Перш ніж вони клякнули, Ютта була непритомна, а тепер опритомніла.
— Рейнмар…
— Я кохаю тебе, — прошептав він їй на вухо. — Я кохаю тебе, Ютто.
— Я теж тебе кохаю. Я готова.
— Pater sancte, — стиха вимовив Самсон, — suscipe ancillam Tuam in Tua iusticia et mitte graciam Tuam e Spiritum Sanctum Tuum super eam. {53}
— Lux in tenebris lucet, — виразно прошептала вона. — Світло в темряві сяє… І темрява його не охопила.
І коли вона вимовила це, хмари раптом розійшлися. І з-за них засяяло передвечірнє сонце. І стало світло.
І сталося так, що Рейнмар з Беляви. медик, відкрив шкатулку з амулетами, подарунок від Йошта Дуна на прізвисько Телесма, чародія з Праги. Сталося так, що Рейнмар дістав зі шкатулки амулет, той, котрий було сховано найглибше, один-єдиний, дрібний і непримітний, той, яким ніколи не можна було користуватися, бо він міг бути використаний тільки в абсолютно крайній, тільки в якнайекстремальнішій ситуації, у цілком безнадійному і безвихідному становищі. Сталося так, що Рейнмар обняв Ютту, і приклав амулет їй до скроні, і вимовив заклинання, а звучало воно: «Spes proxima»[168]. Сталося так, що Ютта зітхнула з полегкістю, а тоді усміхнулася і розслабилася.
І сталося так, що Ютти не стало.
Залишилося тільки її ім'я, пустий звук, слово, що його навіть не було сенсу вимовляти.
Розділ дев'ятнадцятий
у якому стаеться те, що мало статися. І напрошуються на уста слова натхненного пророка Ісаї, Амосового сина: «Чекаємо світла, та ось темнота, чекаємо сяйва та й у темнощах ходимо![169]».
Першого дня розв'язані були чотири вітри в їх основах. Земля зрушилася зі свого місця; хлябі небесні розверзлися, а дим великого вогню заслонив обрій. Сонце стало чорне, як волосяний лантух, а місяць став, як кров. З кожного боку визирали розпач і відчай. І була скорбота. І були сльози. І була страшна, пронизлива самотність.
