Слава ЗСУ!

— Я давно вже збирався це зробити, — Стінолаз відкинув коцюбу, став над вівтаристом. — Давно збирався витріпати тобі шкуру, пацюче, каналіє в сутані, брехливий попище. Але часу не було, аж до сьогодні. Розглядай це як завдаток. У рахунок того, що ти дістанеш від єпископа. Коли той нарешті дізнається, що ти доносиш на нього інквізиторові Гейнче.

Отець Феліціян заплакав навзрид.

— Від мене, якщо тебе це заспокоїть, єпископ про це не дізнається, — говорив далі Стінолаз, розгладжуючи манжети. — Бо це не в моїх інтересах. У моїх інтересах — щось інше… Ти шпигуєш для Інквізиції, а я хочу знати… Гей, братику? А що це від тебе так раптом страхом війнуло? Ти що, ще щось приховуєш?

— Усе скажу, — зашльохав Феліціян. — Зізнаюся, як на сповіді! Я не по добрій волі! Мене змусили! Напали… Побили! Під погрозами наказали… Якщо зраджу, я пропав… Говорити про це я не можу…

Стінолаз скреготнув зубами. Схопив священика за комір, смикнув угору, притиснув до діжки для риби. Придушив коліном.

— Не можеш? — прошипів він. — Ну, то зробимо так, щоб ти міг.

Він схопив вівтариста за зап'ястя, прогарчав заклинання. Засичало, задиміло, отець Феліціян зіщулився, його лице почорніло, а від дикого реву аж здригнулися підвалини палацу. Стінолаз не відпускав, поки не засмерділо паленим м'ясом. Звільнений врешті-решт вівтарист упав на коліна, заходячись плачем і леліючи біля живота попечену руку.

— Лапу, — Стінолаз випростався, — помастиш маззю, і за пару днів буде як нова. Але пах — о, пах вилікувати справді важко. Говори, сучий сину, перш ніж я припечу тобі яйця. Вони тобі дорогі? Тобі на них залежить? Ти ставишся до них із симпатією? Ну, то тепер ти розкажеш мені все. Нічого не приховаєш. Ні словечком не збрешеш.

І отець Феліціян, шльохаючи, плачучи і шморгаючи носом, сказав усе. Нічого не приховав і ні в чому не збрехав.

— Це був… — закінчив ламким голосом. — Рейнмар з Беляви… Проклятий єретик… Ховався під чарами, але я впізнав по голосу… Він бив мене, катував… Погрожував смертю…

- Інквізитор Гжегож Гейнче, — резюмував Стінолаз, — той, кому ти доносиш, викрав і таємно тримає десь в ув'язненні пан ну, відому як Ютта де Апольда. Рейневан Белява наказав тобі вивідати, де її тримають. У який спосіб він має встановити з тобою контакт? Ким були його спільники?

Отець Феліціяна розплакався. Так розпачливо, що Стінолаз повірив у його незнання.

— Що ти вже встиг рознюхати?

— Нічогісінько… — захлипав вівтарист. — Ну, а як? Черв єсм… Куди там мені до секретів Інквізиції…

— Ти інквізиторський шпик. Значить, Гейнче виявляє до тебе якусь там довіру.

— Черв жалюгідний єсм…

— Та єси, єси, сумніву нема, — Стінолаз подивився на нього зі зневагою. — Ну то слухай, черве. Шпигуй далі. Якщо вишпигуєш місце, де ув'язнюють Апольдівну, донесеш мені про це. Якщо Белява або хтось із його дружків зв'яжеться з тобою, також донесеш. Якщо ти справишся добре, то у винагороду я щедро підтримаю твоє хробаче існування, не пожалію грошей. Але якщо ти мене підведеш або зрадиш… Тоді, черве, справа не закінчиться одним маленьким припіканням. Ні п'яді здорової шкури на тобі не лишу. А тепер — геть з очей, до діла, шпигуй далі. Ну ж бо, щоб я тебе тут не бачив.

Вівтарист утік нахильці, тулячи руку до грудей. І жодного разу не озирнувся.

Стінолаз дивився йому вслід. І обернувся, відчувши чийсь погляд, що липнув до його шиї.

Біля кам'яних східців стояла дівчина. На вигляд шістнадцятирічна. У чоловічому ватованому вамсику і хвацькому беретику з пір'ям. Її хижо задертий ніс не надто личив до світлих кучериків, зарум'яненого личка і губеняток, як у ляльки. Не личив. Але і не псував.

«Вона чула, — подумав Стінолаз, автоматичним рухом потягнувшись до схованого в рукаві ножа. — Бачила і чула все. Не втекла, бо страх її паралізував. І тепер вона — свідок. Абсолютно зайвий свідок».

Дівчина повільно наблизилася, все ще впиваючись в нього очима. Прикритими віями завдовжки у півдюйма очима кольору глибіні гірського озера. У цих очах, Стінолаз нарешті це помітив, світився не страх, а захоплення тим, що сталося. Захват і дикий, шалений, переповнений феромонами потяг. Сам собі дивуючись, він відчув, що потяг починає передаватися і йому.

— Споріднена душечка, — процідив він крізь зціплені зуби. — Одягнена, як хлопчик.

Дус фон Пак підійшла ще ближче. Тріпнула довгими віями.

Він кинувся на неї, мов яструб. Обернув, штовхнув на бочку, схопив за шию, різко перегнув. Берет з'їхав Дус на очі. Стінолаз впився пальцями в біляві кучері, здер із сідничок вовняне бракко і білизну, сильно притиснувся до дівчини. Дус тремтіла від збудження. А потім крикнула. Голосно.