Слава ЗСУ!

- Ма, я хочу купа-атись...

Вона підвелась, розім'яла затерплі ноги й рушила в напрямку до серфінгістів.

* * *

...Земля здригнулась. Слідом за малим камінчиком пішов зсув, стартувала, розбухаючи по дорозі, лавина. Гуркіт, валиться каміння, репають печеною картоплею, наче роти від крику, роззявляються тріщини, - і за кілька секунд пейзаж змінився до невпізнання. Не стало зеленого схилу, не стало річки, гора перейшла з місця на місце, а там, де вона була, залишилися пил, камінні скалки, попіл...

На круглому бетонованому танцмайданчику, де було багато малечі й з десяток старших хлопців-дівчат, де продавали повітряні кулі й видавали напрокат роликові ковзани, де Алік, розпалившись, стрибав у натовпі в такт кольоровим блималкам, - Юля сиділа на батьківській лавці, за чиїмись спинами, і всі її сили йшли на те, щоб у цьому гуркоті не видати ні звуку.

Обличчя в цій темряві однаково не роздивитись.

Тільки б іще одна пісня. Веселіша. Щоб Алькові не спало на думку прибігти навіщось до мами...

- ...Ти розумієш, що після цих твоїх слів нічого в нас не може тривати? Що я ніколи не зможу переступити через ці твої слова? Що це кінець?

- Що я такого сказала?

(Не виправдуватись! Тільки не виправдуватись. Це... жалюгідно).

Що було б, якби весь цей парк, з його водоспадами, платанами, ялинами, магноліями, з єдиним деревом араукарією, замкненим у залізній клітці... Що якби весь цей парк в одну мить перевернувся корінням до сонця?

Нічого страшного не сталося б. Те, що відбувається тепер, - страшніше; просто цього ніхто не бачить. Навіть Алік поки не бачить - поки; те, що сталось, ще не накрило його, та неодмінно накриє - сьогодні, завтра... У кращому разі - за тиждень, коли вони повернуться додому...

Тріскіт ниток, які рвуться.

Треба звикати.

Гном повернувся. Той, у чиє існування Юля забороняла собі вірити; той, хто всього кілька разів за все їхнє зі Стасом життя натякнув про своє існування.

Напевно, так, до невпізнання, міняється схил гори після сходження лавини - де був ліс, залишилось каміння й вибоїни. Де було озеро... Трава... Нічого не залишилось, пройшла лавина, здатна змести з лиця землі не просто людську долю - три долі одразу, три мухи під мухобийкою, ущент, назавжди.

Людини, яку Юля знала дев'ять років, більше не існувало.

Землетрус, хоч би яким жахливим він був, можна передбачити. А головне - можна зрозуміти, що сталось. Звідки взявся цей жахливий ландшафт, чому земля вигоріла й розтріскалась, і куди поділися ліс і поле...

А те, що сталося з її чоловіком, не можна було ні зрозуміти, ні пояснити. Будинок, чиє ім'я було Стас, залишився на колишньому місці, і номер його, і фасад, і дах залишились колишніми, але той, хто стояв біля вікна і дивився на Юлю, відійшов у глиб кімнати. На його місці з'явилася з пітьми незнайома, страшна, незбагненна людина; злобний гном стояв біля вікна, прикипів до вікна, вріс у віконний отвір. Вона здогадувалася, що це назавжди, вона знала, що це назавжди, у неї не було сил більше себе обманювати.

Чому це сталося? Чому це сталося саме тепер?

- Ти сама винна, Юліє. Ти зробила це власноруч. Я чоловік і не стану терпіти такого ставлення до себе...

Господи, у них і раніше бували сварки. І приводи для цих сварок бували, і куди серйозніші; а те, що сталося вчора, не можна ніяк пояснити. Не було й найменшого приводу для сварки! На пустому місці...

- У присутності інших людей, моїх знайомих... Ти назвала мене, по суті, дурнем, засумнівалася в моєму відповідальному ставленні до синового здоров'я...

Звідки ця патетика? Ці канцелярські звороти, адже він ніколи так не говорив!

Вийшовши на пірс, вона сказала усміхаючись приблизно ось що: Стасе, не дуже розумно сидіти тут цілий день на осонні, ходімо поїмо, а то й Алік не обідав по-людськи...

Чи вона якось не так сказала?

Що вона сказала?! Якби вона промовчала, просиділа під тентом до вечора - можливо, гном пішов би геть? І нічого не трапилося б?

Хто виманив цього? Сонце? Переміна клімату? Дурна Іра, самозакоханий Олексій? Її, Юлині, необережні слова? Алікова хвороба?

Хто кликав його?!

Стрибала в такт музиці малеча. Блимали лампочки - зелені, жовті, червоні.

Що ж вона все-таки сказала? Напевно, й справді щось гостре... Чи ні?

...Гуркіт. Ні, небо поки що на місці. Усього лише нову пісню врубали.

Треба звикати.

Чому?! Чому ця жахлива метаморфоза... Чому не можна повернути назад її чоловіка, людину, яку вона любить?

Якщо вона завиє посеред дискотеки... Ні, тільки не це. Треба триматись. Вона не завиє, ні, більше того - зараз і сльози висохнуть. Їй ще вести Аліка додому, укладати його, брехати щось про тата, який поїхав у термінових справах, і до ранку лежати під простирадлом, прислухаючись до кроків на сходах, до руху дверної ручки...