Слава ЗСУ!

Потім вони мовчки зберуть речі.

Потім вони повернуться додому, і по дорозі Алік усе зрозуміє...

Потім...

Кожна річ у її житті носить часточку Стаса - скільки часу мине, поки вона змінить усі речі? Витрясе, виб'є з тих, що лишились, тінь цієї людини?

Скільки часу мине, поки вона забуде його запах?

Людина, що стала її життям, тепер повільно відділяється. Повільно рветься шкіра, неквапливо лопаються нерви...

Осідає й тріскається каміння. Вичерпуються водоспади, висихають фонтани. Столітні платани валяться, їхні крони потопають у землі, а потворне коріння тягнеться до неба.

Із каламутної водойми стирчать лапи дохлих лебедів. Самі тільки чорні лапи.

Це кінець.

Гордість обернулась гординею, гідність - егоїзмом, сталість - істеричною впертістю, сила - жорстокістю, розум - безсердечністю, а любов...

Боже, якою бридкою потворою обернулась його любов.

Там, у тісному санвузлі, тут, на просторому бетонованому танцмайданчику...

І тут, у поїзді, який везе їх додому.

До їхньої з сином розореної домівки.

Нема кого спитати, за що й чому. Нема засобу, щоб висмикнути цього - злостивого гнома - зі споганеного ним вікна, вирвати, ніби прогнилий зуб, і дати можливість зміненій особистості Стаса - відновитись...

Якби це було можливим. Якби тільки...

Тонко дзвеніла ложка в пустій склянці. Юля витягнула ложку, поклала на подряпаний білий столик:

- Альчику... Можеш віднести провідникові склянки?

Син мовчав. Блідий, насуплений, сидів, забившись у кут, відчужено дивився в мутне віконце, за яким бігли, бігли назад стовпи, стовбури, чиїсь городи, знов стовбури, хвилі дротів...

Третє місце в їхньому купе стояло пусте. На четвертому їхав засмаглий дідок - повертався із санаторію.

- Альчику, - повторила Юля наполегливо, ніби від виконання її прохання залежало щось важливе. - Віднеси склянки, га?

- Що ж ти мами не слухаєшся? - не до речі втрутився дідок.

Алік похмуро глянув од вікна; Юля відвела очі. Він був схожий на батька, страшенно схожий. Тепер - особливо.

Як пояснити йому? Як те, що сталося, позначиться на його житті?

Що, коли одного разу з очей уже дорослого сина на Юлю гляне злобний гном?

І пізно буде що-небудь пояснювати. Однаково що розмовляти з чумою або благати про щось лавину.

Вона задумалася на секунду - та минула вже ціла година. За вікном вечоріє; Алік сидить, уп'явшись очима у власне відбиття, а дідок, утративши надію завести розмову, посопує собі на горішній полиці.

А друга полиця пуста.

Чудо стало чудовиськом. Час лізе, мов тісто з опари, та, на відміну від тіста, зібрати його й запхнути назад аж ніяк неможливо.

Десь на кінці нескінченного ланцюга з годин і хвилин залишилась колишня Стасова родина, його дружина, його дочка від першого шлюбу.

Стовпи. Стовбури. Дроти. Гін сутінків за вікном.

Якби повернути. Якби можна було...

Якби...

(кінець цитати)

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Цікава геральдика:

СІРІ СОВИ НА ЧЕРВОНОМУ ТЛІ

Падав дощ. Для глибокої осені явище звичайнісіньке.

Я ввалився на поштову станцію, брудний, зловісний, зарослий чорною бородою; у полірованому сталевому щиті, який прикрашав камін, на мить відбилась моторошна пика - синє око тьмяне й начебто мертве, жовте - блискуче, зле й ненаситне.

- Хазяїне! Найкращу карету!

Якась ворушня праворуч і ліворуч. Невиразне бурмотіння; вищирившись, я виріс до стелі - не розрахував, ударився головою об сволок, та так, що від болю сяйнуло в очах.

- Коней не треба, я кажу! Найкращу карету, бовдуре, або пошкодуєш, що народився!

Усі, хто був у приміщенні, розповзалися хто куди. Під столи, під сходи, що вели на другий поверх; мені зробилося душно. Потираючи ґулю, ступив до дверей, опустився навпочіпки, вийшов... Уже за порогом повернув собі нормальний зріст.

Відтоді як коричнева темрява Мармурових Печер змінилася світлом дня, минуло два тижні. Два довгі, нестерпні, пусті тижні. Я міг би обернутися соколом, приміром, і покластись на силу крил, та при мені й досі була ця проклята Кара, та й камінчики-самоцвіти були теж при мені, адже їх не кинеш так просто...

Карету все-таки викотили. Це називається - найкраща?! Утім, доїде. До місця, де я зможу добути іншу, пристойнішу...

Голоблі дивилися в небо. Як дві простягнуті в очікуванні милості руки.

Ні, дорогі мої, милості не буде. Милості не буде нікому; я вже їду, панове, і вам не доведеться нарікати, що Хорт зі Табор дарма з'явився на світ. Так, панове; у моєму спустілому житті з'явився тепер новий смисл...