Слава ЗСУ!

Місцеві жителі збіглися подивитись на мага, який збирався подорожувати в кареті - і без коня.

Що ж. Їм буде про що розповідати внучатам.

* * *

- ...Хазяїне! Води, кислого молока, котлету на парі, хутко!

Ці такі самі. Уже несуть глек вина й соковиту відбивну; м'ясо разом із тарілкою летить в обличчя прислужникові:

- Я сказав, кислого молока! Я сказав, на парі!

Біганина.

Моя сабая дісталася Голому Шпилю. Не як викуп - як подарунок; інколи я шкодував про власну щедрість. Іноді - ні.

Я не взяв Ори з собою - щоб не наражати її на небезпеку; я залишив Ору саму, і вона загинула.

Хто був той ворог, заради якого вона вступила до Клубу Кари? Чи міг він скористатись тим, що вона залишилася сама?

Спокійно, сказав здоровий глузд. Ора могла отруїтись грибами. Могла впасти з мосту в річку. Могла, заґавившись, потрапити під колеса повозки, що летіла на шаленій швидкості... Ось моя ж карета без упряжки - як вона неслась по степових дорогах, як неслась, двох гусей задавила... А що як Ора?..

"Я жінка. Батько мій помер... Я маг третього ступеня. За мене нема кому заступитись".

Правда. Вона була слабка. Я залишив її саму.

На чисто вишкрябаному столі стояв уже глек з апетитним кисляком; я подивився на свої руки. Кожний ніготь - у рамці, мов траурне оголошення...

- Хазяїне... Рукомийник, рушник...

Вода була тепла. Підігріли, значить, побоялися гніву.

Я вимив руки три рази з милом.

Я вмився, змиваючи піт і пил, і сльози, між іншим, змиваючи теж - дві або три сльозинки вичавив з мене вогкий осінній вітер.

Гарненька дівчинка років п'ятнадцяти простягнула мені чистий полотняний рушник. В її очах був такий жах, що я швидко відвів погляд.

- Як тебе звати?

- Міла... - у хриплому шепоті не жах уже, а смертний відчай.

- Спасибі, Міло... Іди...

Невже Препаратор поквитався з Орою? Невже вона загрожувала чимось Препаратору?

Призначена магиня третього ступеня? Не смішіть мене. Хіба що пан Препаратор постарався спеціально, щоб дозолити мені...

Я поховав батька - сово, це святе. Похорону матері я навіть і не пам'ятаю... Так влаштований світ - весь час хтось умирає. Чому пан Препаратор вирішив, що я стану сумувати за Орою Шанталією?

Я залишив її саму.

Парова котлета була приготована без солі. Значить, щось-таки тутешній кухар знає.

Я підняв голову.

Корчма була порожня. У дальньому кутку стояли плече до плеча ті, кому бігти не було куди, - корчмар, чимось схожий на Марта зі Горофа, його худорлява дружина, хлопчик років дев'яти й дівчинка, та, що подавала мені рушник.

- Перепрошую, - сказав я над силу. - Я, здається, всіх тут розлякав... Чудова котлета, дякую...

І поклав на стіл п'ять золотих кружалець. Усі гроші, що в мене лишились.

Хазяїн мигнув. Хлопчик сховався за спину матері. Дівчинка втягнула голову в плечі - здається, вона не вірила мені. Не вірила, що людина з таким лицем може проявити добру волю.

Я закрив долонею жовте око. Сумно всміхнувся.

Дівчинка довгу секунду гляділа на мене, розкривши рота.

А потім перелякано всміхнулась у відповідь.

* * *

ЗАДАЧА № 400: Маг першого ступеня тратить однакову кількість сил на відбиття шести послідовних ударів ковальським молотом (замовляння "проти заліза") і на спокушення чотирьох сільських молодиць (замовляння кохання). Яка енергоємність кожного замовляння?

ЗАДАЧА № 401: Маг другого ступеня спокусив послідовно трьох сільських молодиць. Скільки ударів ковальським молотом (замовляння "проти заліза") він міг би відбити, витративши таку саму кількість магічних сил?

* * *

Місце було погане. Не раз і не два тут когось різали - напевно, розбійники; не дивно, що передня вісь луснула саме тут, на роздоріжжі. Поштовхом мене жбурнуло на стінку карети; екіпаж проїхав трохи за інерцією і став, завалившись на черево.

Виходити не хотілося. Знову йшов дощ.

Розбійники були знов-таки десь тут - загостривши слух, я міг розібрати їхнє сопіння та ворушню. Не до речі згадався Аггей з його матусею й горлорізами; а тоді ж вода була ще теплою. Ненавиджу осінь - усе так швидко міняється, і завжди на гірше.

Тоді поряд була Ора, сказав зрадницький внутрішній голос. Скрадливо сказав і, здається, співчутливо. Усе так швидко міняється, і не на краще, ні, не на краще.

Розбійники, здається, забрались. Це були нормальні, магобоязливі розбійники, вони не жили в околицях драконячого замку, ними не командував шалений маг-бастард...

Я був сам. Посеред осінньої дороги, посеред лісу - сам-один. І ніколи раніше це почуття так мене не обтяжувало.